Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Лірці, щоб їх синька забрала, таки подуріли, — бубонів пекар, у котрого Канре купувала пляцки з ягодами до пообіднього чаю маестри.

Панії ніяк не могли вгодити солодощі, які готували кухонні дівчата в них у домі, тому вона відправляла помічницю на закупи до найближчої пекарні-кондитерської. І постійно нарікала, що має найняти собі доброго кондитера в дім, але так того й не робила, а Канре сприймала короткі прогулянки як велике щастя.

— Збирати війська під кордоном — чи чули таке? — вів далі пекар. — Ніби варвари якісь.

— Лірці лірцями, а синьку намарне не клич, бо біду матимеш, — пробурмотіла бабця, котра стояла поруч із Канре й прискіпливо вивчала довгасті хлібини, розкладені на прилавку.

— Та то не війська, а, певно, тільки почет їхніх чаротворців, — буркнула пекарева дружина, котра відраховувала решту, роздивляючись дрібні лере підсліпуватими очима. — Слуги Іскристого люблять гучний супровід.

— Ніби наші не такі… А в порту балакають: вони хизувалися, що осінь зустрічатимуть уже у форті Блакитної Свічки, — докинув пан, котрий стовбичив біля дверей.

— Думають, що наші чаротворці не дадуть відпору? Ха! — Пекар спакував пляцки в коробку і простягнув Канре. — Осьо, все як завше, краленько.

— Запишіть за домом Альвіанні, — осміхнулася дівчина та обережно підняла коробку з прилавка. Поранена рука негайно занила.

Канре кортіло більше послухати новин про лірців та їхні воєнні погрози, які у вустах містян швидко розросталися, як тісто в мисці. Але список справ і провина перед маестрою підганяли.

Синій плащ дозволяв Канре гарно сховати не лише обличчя, а й поранену руку, котру пані Манно обмила настоянкою з травами та обв’язала сірою ганчіркою, примовляючи, що такій роззяві вже давно пора було б ті руки відтяти. Грум, котрий єдиний умів спілкуватися з пані Манно на рівних, часто буркотів, що хай би вона згадала, як сама молода була й ґав ловила. Стара управителька, яка ганяла всіх від ранку до ночі й потім ще до півсмерті, певна річ, ніколи не ловила ґав. Здавалося, вона була невід’ємною часткою маєтку маестри і буде тут завжди — на страх усіх нових служок. Єдине, що рятувало Канре від нескінченних доскіпувань, — заступництво самої панії, котра взяла її на місце покійної Кари, своєї помічниці. А це щось таки важило.

Дівчина хутко забігла на кухню, передала покупки Юонні, котра вже була тут як тут — в очікуванні чаю. Подруга сяяла, як відчищена люстра, — маестра Альвіанні рідко кликала її собі на поміч.

— У пані гість! — повідомила Юонна, щойно зобачивши Канре. — Приїхав з отакенним букетом! — Вона розвела руки в сторони, намагаючись обхопити парке повітря.

— Це не букет, а ціла копиця, — відказала дівчина байдуже, бо не бачила причини тішитися.

— А ось! — Юонна повернулася до неї правим боком — у волоссі спалахнули темно-мідні жоржинові пелюстки. — Маестр дав мені. Сам.

Дівчина хотіла звично заперечити, що їм заборонено приймати будь-що від вищих. Проте якби молодша служка порушила заборону, то не кричала би про це. Мовби читаючи її думки, подруга усміхнулася збуджено:

— Пані дозволила. Тож я не могла відмовитися.

Увага гостей лестила Юонні, мовби це покращувало її становище. Канре нишком заздрила. Вона хотіла б так само з усмішкою й легко приймати все. І менше здригатися.

Але тоді — перед очима оживала кров рівчаками й здавлювала задуха.

«Ти не така сильна, як Кара», — казала господиня. І то була правда.

Утім, життя таке, як воно є. Нема сенсу просити іншого, бо можна позбутися й того, що маєш. Адже синюшна міттга забирала з собою тисячі життів. Війни приходили, і якщо святі помагали, то чаротворці вирішували все поміж собою. Якщо ж ні — полум’я битв пожирало тисячі життів. А часом усе було гаразд, але у великих пральнях, що в Нижньому місті, окріп вихлюпувався з чанів на голови дівчат, юних і тонкошкірих, як сестра Юппер.

Канре пригадувала, як злізала її шкіра, червона й порепана, відривалася пластами й оголювала рожеве тіло, котре виявилося надто слабким, аби жити далі. Пригадувала безтямний погляд дівчини при смерті, яка не нагадувала сестру, хоча все ще була нею.

«Як смієш думати, що твоє тіло й життя — особливі? — питала Канре себе в моменти сумнівів чи страху. — Твоя плоть уразлива до синюшної зарази — на відміну від маестрів чаротворців. Тобі не під силу спинити жодну війну — на відміну від маестрів чаротворців. Тож ти повинна відчувати дяку до них — бодай як Юонна».

Та вона однаково не відчувала.

Канре провела подругу поглядом. Та натхненно викладала на таці солодощі та фрукти для маестри і гостя.

Дівчину теж зацікавило, хто це завітав. Проте панія заборонила з’являтися їй на очі. Тому Канре скористалася кількома таємними переходами і врешті опинилась у ніші за стіною, котра відділяла її від блакитної зали, де зазвичай приймала відвідувачів господиня. У ніші стояла височенна ваза, за якою лише ті, хто знав, могли знайти невелику, завбільшки з монету, дірочку — з іншого боку її затуляла ніжка стола.

Дівчина опустилася на підлогу, притулилась до дірочки, заспокоїла дихання й прислухалась.

— Ми виїжджаємо на переговори наприкінці тижня. Лірців щось підганяє, і мені треба дізнатися, що саме, — розповідав твердий чоловічий голос, від котрого в Канре пішли мурашки по шкірі.

— Людó, радосте моя, — продзвеніла маестра. — Залиш це послам і шпигунам. Навіть якщо південці спробують напасти, ви переможете.

— Твоя певність, люба моя, не має під собою підстав. Ти знаєш, як мене дратують такі заяви. Усе потрібно вирахувати й зважити. Я не хочу потрапити в таку ситуацію, як при дворі Аллонсі.

— Мені нічого й не треба знати, коли йдеться про тебе. Я навчилася бачити людей і їхні можливості надто добре, щоб повірити, наче лірці мають шанс, — відповіла маестра втомлено. — Поза тим, годі розмов про війну, в мене од них голова болить… А ти так рідко