Анна Харламова - Французький акцент, Анна Харламова

Глава 7

 Лорен

  Лежачи у ліжку, я згадувала неймовірний день в компанії, такого ж неймовірного, нереально-хорошого чоловіка. Тео заполонив мої думки та серце. Я знала, що закохуюсь в нього, але ж я поїду, а він лишиться. І це не все, що зупиняє мене зробити крок до Тео. Я не зможу дати йому щось дуже важливе, і через це – я повинна тримати дистанцію.
   Я перевернулась на бік і посміхнулась тому, що потрапила сюди. Дякуючи Беатріс, я відчула те, що ніколи не відчувала. В мені зародилося справжнє кохання, а ще я знайшла тут свій спокій. Я не злякалася своїх швидких почуттів до Тео, навпаки - це те, що я так давно бажала. Кохати, по-справжньому кохати. З Тео все просто і, так само, просто закохатися в нього. Він той чоловік з яким хочеться створити сім’ю, прожити гарне, розмірене життя і наприкінці шляху триматися за руку і дякувати долі за кохання.
   Тео,… Тео… я закохалася в тебе. Закохалася по-справжньому.
   Дотягнувшись до телефону, я подивилася на час. Друга година ночі. Я досі не сплю і навряд чи зможу заснути в найближчий час. Тому я встала з ліжка, накинула на себе кардиган, і тихенько спустившись донизу, вийшла у двері, і опинившись на веранді, сіла за столик. Підігнувши ноги, я дивилася як ніч обіймає виноградники. Аромат трав заспокоював і водночас збуджував, тріскотіння цикад, наче гарно підібраний хор, який грає свою симфонію. Мені добре. Дійсно добре.
   Я почула шурхіт і обернулась. До мене йшов Тео, тримаючи в руках чашки з чаєм. Аромат лаванди було чути за метр.
   — Привіт, chérie.
   — Привіт, Тео. Вибач, я не хотіла тебе розбудити.
   — Я не міг заснути, тому вирішив заварити чай. Побачив тебе і вирішив, що і тобі захочеться чаю з лаванди.
   Він сів навпроти і простягнув чашку. Я заклякла. В тьмяному світлі я спочатку не розгледіла, що він без сорочки, лише зараз.
   О, Боже! Який же він красень. Його тіло таке ж бездоганне, як і душа. Груди;… прес;… кубики і ще раз кубики… все в міру і дуже працьовиті руки. О, як же спокушають мене ці руки… Торкнутися б до цього сексуального тіла, поцілувати в губи і промовити те, що відчуває моє серце. Але… є «але».
   — Merci. — Добре, що він не може роздивитись добре моє обличчя, я напевно червона, як помідор. — Часто не можеш заснути?
   — Зазвичай я сплю, як немовля. Але зараз… ти не даєш мені спати.
   — Я? — Чесно кажучи, я не розуміла його.
   — Так, ти. — Він надпив чаю і додав: — Наші обійми… там серед винограднику… Я думаю про це… про нас.
   — Тео, я теж про це думаю. — Тео видихнув і посміхнувся. — Проте…
   — Я знаю, що ти скажеш і ти будеш права. — Тео провів долонею по волоссю і завершив свою думку. — Ти скажеш, що тобі скоро їхати.
   — Так. Проте, не тільки це мене зупиняє. Але про це - якось іншим разом — Я тікала від цієї розмови, яка мені завдавала невимовного болю. Мені здавалося я навчилась з цим жити, але це лише захисна реакція. Я просто не хотіла думати про те, що тривожило мене і буде зі мною до кінця мого життя. От я і ховалася в інших емоціях і робила вигляд, що все добре. Але це було лише на поверхні. Моя душа боліла кожного дня, а зараз – познайомившись з Тео, я знову відчула гострий біль, потужніший ніж завжди.
   — Це те, що тебе змусило пройти через депресію?
   — Так. Ти читаєш мене, як книгу, Тео.
   — Хотілося б мені прочитати усі глави, посмакувати кожним словом,… реченням… Я хочу тебе пізнавати, хочу знати, що ти любиш робити у вихідні, яка твоя улюблена музика, фільм,… чи хочеш ти стрибнути з парашутом…
   Я засміялась.
   — Ні, парашут це не моє. — Я зробила величезний ковток заспокійливого чаю і додала: — Ти пызнаэш мене, Тео… обіцяю.
   — Я залюбки читатиму кожну главу.
   — Тобі казали, що ти романтик?
   — Ні. Бо я не романтик.
   — Повір, - романтик. І водночас в тобі вся міць справжнього чоловіка, за яким, як за стіною. Ось таким я тебе бачу.
   Тео хвилину мовчав, і я чесно кажучи, разів двісті усвідомила, що я сказала і встигла почервоніти таку ж кількість разів.
   — Хотів би я бути таким, як ти кажеш… для тебе.
   — Ти такий… для мене. — Я встала, і подякувавши за чай, заховалась у будинку.
   Увійшовши до своєї кімнати, я розуміла, що знову не зможу заснути, як тільки не намагайся. Між нами хімія і це не можна приховати. Ми відчуваємо одне одного і це прекрасно. Але… але… є «але».
   Я хочу поділитись з ним тим, що мене тривожить, і що ніколи не зміниться, але я боюсь його жалості. Мені хочеться, щоб він дивився на мене так, як зараз, а не з жалем. Але… прийде час і я все розповім.

 *****
   Коли я прокинулась, був ще світанок, і я вирішила приготувати сніданок. Щось легке та швидке, щоб не розбудити Тео. Моя черга, хоч трохи зробити йому приємне, та таким чином подякувати за чудові дні поруч з ним. Я збила яйця, вилила у суміш, яку приготувала дві хвилини назад і тепер у мене було готове тісто для панкейків. Я, все-таки, американка.
   Один млинець, другий,… третій і так я зробила цілу стопку запашних млинців. Заварила кави, та швидко обчистивши яблука, потомила їх на пательні з цукром, вершковим маслом та корицею. Такий собі соус до панкейків.
   — О, що так чудово пахне? — Я почула голос позаду себе, і з посмішкою до вух обернулась, тримаючи тарілку з млинцями. — Ça c'est quelque chose!* — Тео широко посміхався, а мені від його посмішки ставало тепло. — Ти приготувала для мене сніданок, chérie?
   — Так. Сподіваюсь тобі сподобається… нічого такого, просто млинці…
   Тео перебив мене швидким цілунком у губи.
   — Merci, Laurent. Мені надзвичайно приємно.
   Я почервоніла, але не відмовилася б ще від одного його поцілунку. Нехай навіть такого ж швидкого, як цей.
   — А мені готувати для тебе. Пішли на веранду?
   — Так, звичайно.
   — Візьми, будь ласка, соус з яблук, — я вказала на піалу, а сама взяла до рук ще й тарілки.
   — Щось ще взяти?
   — Нічого, я сама принесу нам кави. Я хочу попіклуватись,… добре?
   Він посміхнувся.
   — Добре.
   Я поставила все на стіл, а потім ще раз повернулась до кухні і взяла каву та чашки. Всівшись навпроти Тео, я посміхнулась. Ми побажали одне одному смачного і розпочали сніданок. Розмова крутилась довкола сьогоднішнього візиту друзів Тео. Ми обговорювали, що приготуємо, кого можна очікувати сьогодні ввечері, та чим можна зайнятися до їхнього приходу. Вирішено було, прогулятись околицями.

 *****
   Сьома вечора. Я нервувала страшено. Чесно кажучи, я ніколи не ходила на вечірки і не робила їх сама, хіба, що коли була в коледжі, але це було давно. Я розуміла, що це просто посиденьки з гарною їжею та смачним вином, але все одно була, як на голках.
   Подивившись у дзеркало, я поправила декольте в своїй сукні зеленого кольору, і видихнувши, поспішила донизу. На мене вже чекав Тео, який з захватом дивився на мене. Це не могло не тішити. Мені було приємно, як він на мене дивиться, як спалахують його очі, і як він посміхається мені з ямочкою на щоці.
   — Ти як завжди неперевершена, chérie.
   — Merci. Ти теж дуже гарний. — Це дійсно було так. Чорна сорочка з розстібнутими гудзиками на комірці, закочені рукава – це демонструвало його нереально гарні руки з жилами. Темні джинси знову підкреслювали його смачний задок.
   — Дякую, Лорен. — О, моє ім’я з його вуст – це, як грайливе вино. Смачно. Дуже смачно. — Готова?
   — Ні. — Чесно зізналась я і ми розсміялись.
   — Я б хотів цей вечір побути з тобою удвох, але ж хтось сам себе запросив. — Він розвів руками і знизав плечима.
   — Я б теж цього хотіла. — Червоніючи, відповіла я.
   — Може не будемо відчиняти двері?
   Я захихотіла.
   — Так негарно. Тим паче – ми багато наготували.
   — Вірно. Доведеться відчинити.
   Як тільки Тео це сказав, у двері постукали.
   Зітхнувши, він відчинив двері, і в ту ж саму мить, у будинок залетіла голосна купка людей, серед яких я помітила неймовірно вродливу француженку. Каштанове волосся було вкладене в грайливій зачісці, червона помада і величезні, блакитні очі. Одягнена в комбінезон синього кольору та на величезних підборах. Біля неї, я наче ліліпут.
   Чому Тео не сказав мені про неї? Чому забув попередити про гостю? Ще й таку гарну.
   Мене всі по черзі обцілували у щічки з вітаннями та вигуками «Salut». Стефана я вже знала, він знову причаровував мене своїми компліментами, доки мене не перехватив Марсель, неймовірно приємний чоловік з кучерявою гривкою та великим носом, і я б сказала, що це дуже мило. Він лише трохи говорив англійською, але я його розуміла. Тим паче, на початковій стадії знайомства не було нових слів, тож все легко та просто. Доки я посміхалась Марселю, я подивлялась у бік, де знаходилась гостя на ім’я Адель та мій красунчик француз. Вона мило щебетала по-французьки з Тео, який намагався забрати її руки зі своєї шиї. В цей момент – я зрозуміла, що мій вечір пройде за пляшкою вина та ревнощами.
——————————————    
*Ого! Нічого собі! (франц.)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно