Ростислав Семків - Як читати класиків, Ростислав Семків

тому ми більше не налаштовані сприймати цей світ докладно. Ми неуважні й більше не будемо уважними. Чи це сумно? Це наша реальність й іншої в нас вже не буде.

Тому принципово змінився й характер нашого читання. Найчастіше ми читаємо, дивимось, говоримо й пишемо уривками, хіба пізніше синтезуючи набуте в якусь подобу цілісності. Монотонне повторювання, що було ще яких сто років тому основою шкільного навчання й гарантувало глибше засвоєння, тепер радісно відкинуте нами як нудна практика — й правильно, проте це має свої наслідки. Вчена людина в минулому знала багато про вузьке коло речей та феноменів, ми знаємо про гігантську кількість подій та фактів, однак потроху. Докладно нам відомі, знову ж, лише кілька операцій та мінімальний комплект знань, що необхідні для нашої професійної діяльності. Решта набутого цивілізацією технологічного та культурного багажу присутня в нашій свідомості в уламках та фрагментах. Немає більш самозасліпленої фікції, ніж наша віра в глибоку та системну шкільну освіту. Ми маємо намагатися досягти системності, але це все одно, що хотіти одразу ж пізнати істину. А забуваємо ми з такою ж шаленою швидкістю, як і сприймаємо. Чи хтось ще пам’ятає зі шкільного курсу хімії, що таке циклопентан?

Тому звичні нам формати читання також фрагментарні й уривчасті. Почитали — відклали, тоді повернулися, а потім відкла-ли знов. Мало коли сідаємо і читаємо книжку від початку і до кінця кілька днів чи вечорів підряд. Класика стоїть недочитана (хіба що ви філолог і це ваша робота). Книжки, придбані на хвилі споживацької ейфорії на останньому ярмарку чи під час набігу на книжкові крамниці, лежать на полиці рік, турбуючи нашу совість, аж доки біля них не стане стос нових надбань. Ах! — вигукує в приступі праведного просвітницького гніву відома авторка. — В бібліотеках є книги із досі нерозрізаними сторінками! Добрі книги, які ніхто не прочитав! Що ми на це? Ми ж не ставимо під сумнів, що хорошу книгу варто зрозуміти, а можливо це тільки тоді, коли ми разом з автором та його героями пройдемо увесь шлях її сторінками — аж до кінця? То що ж тепер нам, недочитувачам, загризти себе докорами? Спалити себе на вогнищі самоприниження й сорому?

Фройд навчив Європу й увесь світ говорити собі правду: ми любимо секс і в цьому немає нічого непристойного. Тепер варто чесно сказати й наступне: ми, в більшості, мало читаємо; ми читаємо повільніше, ніж хотілося б; ми не дочитуємо; ми відкладаємо й забуваємо. Й знаєте що? Це теж нормально. Це норм. Це окей. Як і у випадку зі сексом, погано лише одне: коли ми взагалі нічого не читаємо.

Глибоко травматично для психіки заставляти себе читати книжку, яка не подобається, аргументуючи, що це класика, що її вже прочитали чи от зараз читають всі (паралелі із сексом можете добудувати самостійно; з їжею також можна — ми ситі чи несмачно, але ж пхаємо в себе, бо люб’язно пригощають або просто вже заплачено). О ні, нецікаві книжки треба кидати безжально! І нема проблеми, якщо навіть цікаву чи відому книжку ми відкладаємо «на потім». Просто у світі цілком досить хороших книжок, щоб знайти ті, котрі підуть нам саме зараз, саме в цій точці нашої біографії. У принципі, літературознавці існують для того, щоб радити нам 100% цікаві книги. Це як досвідчений рибалка: він дивиться на нашу снасть і каже — отам лови й на отаку наживку. Бо сам на цій річці вже тридцять років як.

З порадами чи без, але можемо вірити: є книжки, написані, наче для нас. Читаючи, ми шукаємо їх, шукаємо такий текст, що струсне нами, переверне нам свідомість, виб’є нас зі звичного плину справ і змусить — так, саме змусить — читати себе, доки не добіжимо до останньої сторінки. Й тоді розпач накриє нас, бо читання закінчено, й ми кинемося шукати інші тексти цього ж автора, а найбільш авантюрні візьмуться за фанфік — самі допишуть улюбленим героям низку наступних пригод. Книг, що здатні захопити нас, насправді багато, а ще, чим довше ми читаємо, тим більше буде таких книг — просто навчимося майстерно входити в текст. Станемо кращими читачами.

Якраз оця здатність тексту захоплювати нас в полон читання, владно забирати наш час, який ми б за інших обставин ні на що б не віддали, — це якраз найбільш промовисте свідчення якості. Найслабші тексти ми покидаємо, щоб більше ніколи не брати їх в руки, або ж змушуємо себе дочитати, якщо до цього спонукають обставини (шкільна програма, сесія, гонорар за майбутню рецензію). Натомість, до сильніших текстів повертаємося добровільно, щойно знайдемо час, а найсильні-ші, як вже було сказано, змусять нас знайти його негайно.

Насправді й це ще не межа: ареал сили тексту здатен простягатися у нашому біографічному часі, адже є книжки, до яких повертаємося й перечитуємо їх знову. Текст буде тим сильнішим, чим більшу кількість читачів він здатен захопити і, що ще важливіше, чим довше протримається цей інтерес. Справді потужні тексти захоплюють уяву читачів не одне сторіччя. Знайдені критерії варто підсумувати окремим списком (с. 62). Проте це жорстоке та небезпечне знання: воно пояснює, чому Джойс є Джойсом, а Кафка — Кафкою. Статуси Джойса та Кафки у світовій літературі означають, що ось вже майже сто років багато людей з добрим літературним смаком віддають свій час, щоб зануритися у їхні тексти, й захоплюються ними. І це, на жаль, означає, що як нас ці двоє не захоплюють, то це з нами щось не так, з нашим сприйманням. Втім, це також значить, що попереду може чекати довга й цікава мандрівка, наприкінці якої їхні тексти обов’язково знайдуть нас.

Отже, крім традиційного формату сів — почав — прочитав, не менш поширеними є недочитування, перечитування та паралельне читання, коли водночас маємо справу з кількома книжками, які читаємо в різному темпі. Недочитана книга, до якої не хочемо повертатися довгий час чи й взагалі — це, майже напевне, книжка або заслабка для нашого звичного рівня читацького зацікавлення, або ж, навпаки, поки що надто складна інтелектуально чи естетично, що й блокує наш інтерес.

Третя можлива причина недочитування — особиста психологічна травма, яку текст зненацька активує й спонукає пере-прожити. Думаю, саме виразна феміністична позиція першого роману Оксани Забужко, більшою мірою, ніж його інтелектуалізм та складний синтаксис, завадила дочитати багатьом, особливо тим, хто вважає фемінізм агресивним та небезпечним. До речі, ми маємо визнати право на отаку «недочитаць-ку»