Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

будете, як за кам’яною стіною. Якби ви мене запитали, я б вам і чоловіка порекомендував. Довида Срулевича Басіна. Удівець. Єврейської національності. Саме для вас. Він, кажуть люди, теж копієчку має. Ну, у вас без копійчини не буває…

Навіщо сказав, нащо підсунув Довида — не знаю. У мене буває — скажу щось влучне немов зі стелі.

Лаєвська натяк на її національність і особливості поведінки, звичайно, зрозуміла. Але взнаки не дала. Тільки мій досвід дозволив визначити, що вона зчепила зуби.

— Та що я? Діло минуле. Я вам, Любочко, платтячко принесла. Відпрасувала і принесла. А то ви стомилися з переїздом. А в мене крій, люди даремно не скажуть, і з однією приміркою доробити можу. Так я на око і закінчила. Хотілося скоріше вас порадувати. Щоб чоловік помилувався. Міряйте негайно. Міряйте, я вам кажу!

Витягла зі здоровенної торби згорток, абияк розпатрала папір, дістала сукню — двома пальчиками, як коштовну річ. Перекинула через дві руки, ніби рушник з хлібом-сіллю. Подала Любі. З поклоном.

Любочка з поклоном так само прийняла.

Побігла на кухню.

Повертається.

У мене голова закрутилася. Така краса.

Люба довкола себе крутиться, обсмикує сукню.

Лаєвська обходить її, наче пам’ятник який у музеї, і цокає язиком.

Запитує у Ганнусі:

— А тобі, лялечко, хочеш, теж пошию красу?

— Яку красу? — запитала Ганнуся.

— А придумаю. Я на фасони не скупа. Дітям узагалі не шию. А тобі зроблю. Спеціальний дитячий фасон. У мене шматки різні валяються. То я тобі скомбіную. Для власного задоволення.

І сльозу пустила.

Любочка запитує тихенько, делікатно:

— Скільки ж я вам винна? — Бо у нас після переїзду грошей ну зовсім тільки на хліб.

Лаєвська пояснила:

— Я на спідничку підкладку дала. Свою. Нитки теж мої. Шовкові. Тут защипчики пустила по рукаву, ми з вами, Любочко, не обговорювали защипчики, і комірець зробила. Мереживце моє. Ну, за це я додатково не беру. Як домовилися — півціни.

І називає ціну.

Я нічого не розумію в бабських цінах, а Любочка закотила очі.

— А можна із зарплати? Почекаєте? У Миші зарплата днів через два.

Лаєвська немов чекала такого повороту:

— Чому ж не почекаю? Ви, Михайле Івановичу, занесіть мені додому. Я вас прошу! Щоб Любочку не турбувати. Я вам і яблучок передам гостинчиком для Ганнусі, і для компоту я багато насушила. А дівчинці на зиму потрібні вітаміни. І те, і се. Ви особисто стільки нервів витрачаєте на роботі. Деякі не розуміють, а я ціную. Ми не просто так знайомі, чи не так? Я вас як рідних люблю. Не знаю чому — з першої хвилиночки. Особливо Ганнусю, лялечку золоту.

Люба кивнула.

Не через компот-яблука. Скромна, і коли на неї наступають, киває, не подумавши.

Коли Лаєвська пішла, Люба тільки й сказала:

— Ну, Поліна! Раптом полюбила. Полюбила — а гроші давай. І які! Я б за такі гроші до неї не пішла. Мишо, що робити?

— Гроші треба віддати. Віддамо. Я віддам. А гостинчиками своїми нехай подавиться.

Ганнуся зі свого куточка повторила:

— Подавиться. Нехай.

Дитина. Не розуміє глибини.

Після зарплатні я прийшов до Лаєвської.

Виклав папірці на стіл без особливого запрошення.

Не приховую, готувався до затримки у Лаєвської. Будьмо відверті, до її балачок. Але вона ані словечка зайвого не сказала. Мовчки взяла гроші, перерахувала.

Проспівала майже пошепки:

— Так, за мою роботу людям не шкода віддавати належне. Якщо зроблено — отримай. Чи не так, Михайле Івановичу? Я кажу, те, що належить, завжди віддають. Зрозуміли мене?

Я машинально відповів:

— Зрозумів.

Лаєвська тицьнула мені в руку торбу: гостинці. Я взяв, щоб не нагнітати зайвого. Думав, по дорозі викину.

Але не викинув.

Сказав Любі:

— Гроші заплатив. Гостинці приніс. Дурна вона, звичайно, Лаєвська Поліна Львівна, тобто навіть не дурна. Натура в неї. Єврейська. Іноді здається, що вони дурні. А це їх натура бере за комір. Вони не винні.

Люба кивнула:

— Я її навіть не думаю засуджувати. У них нація така. Треба знати і мати на увазі.

— Саме так. А яблука — що ж, вони ні до чого.

Підійшла Ганнуся, узяла рум’яне яблуко, надкусила. І сік по підборіддю потік.

Я витер долонею. Обережненько. Обійняв доньку з усією можливою ніжністю.

Входини ми як такі не святкували. Об’єднали з моїм виходом у чергову відпустку. Серед гостей і Євсей, звісно.

Треба визнати, в той час загострилися косі погляди на євреїв. Деякі товариші зі служби навіть натякали, що Євсей Гутін — мені не надійний товариш. Але я не реагував.

Бували випадки перегинів — і євреїв звільняли невиправдано, а як данину ситуації космополітизму. Але це лінія партії, і її не обговорюють узагалі. А від Гутіна я не відмовлявся. І він це цінував.

Входини вийшли чудові. Душевні.

Любочка наготувала всього. Ганнуся їй допомагала як могла. І на стіл вони подавали удвох. Ганнуся знизу, зі свого зросту, а Любочка впевнено, зверху ставила на стіл: як з неба лягали на землю, ну, на стіл, Любоччині пиріжки з начинкою, пампушки з часником для борщу, холодець, вінегрет і таке інше.

Краса сімейного життя обіймала мене зусібіч і аж заважала дихати.

Ми з товаришами між собою переговорили, що якби всі вміли культурно відпочивати, нам було б менше роботи. Жартували, ясна річ.

Гості були дуже задоволені.

Після всіх залишилися ми з Євсеєм.

Любочка з Анею мили посуд на кухні.

Євсей між іншим сказав:

— Довид Сергійович ходить сам не свій. Не збагну, що з ним коїться. Впевнений, що Табачник воду намутив. Пам’ятаєш, я тобі про Табачника, дурника перехожого, розповідав?

— Ну.

— Довид товче, що політика трошки пішла в інший бік: замість організованого вивезення євреїв