Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Завдяки мимовільним розповідям Євсея я був у курсі діяльності Табачника.

Дурнуватий старий якось зайшов ближче до осені до Гутіних. І мало того що зайшов, але просто попідруки з Довидом.

Євсея відразу відсікли, гукнули Белку за собою в сарайчик на подвір’ї і там шепотілися.

Євсей хотів простежити-послухати, але діти втримали своїми приставаннями.

У кінці серпня Любочка, зважаючи на наближення холодів, висловила бажання пошити собі нову сукню.

Задля наочності приміряла стару — ту, що я з пам’яті вважав цілком гарною, і каже:

— Я тут випадково Лаєвську Поліну Львівну зустріла на базарі. Те-се, загалом, вона мені сказала, що за півціни пошиє. Я, звичайно, навідріз відмовилася, але вона запевнила, що тільки з поваги до тебе. Мовляв, Лілечка Горобчик була їй подруга і навіть як сестра, а оскільки ти вбивцю знайшов, то вона тобі довіку вдячна і на знак удячності дасть мені знижку. Просто сльози у неї в очах стояли, благала мене зробити їй послугу. Уявляєш, послугу! Я! Їй!

Я не поспішав з вироком ситуації.

— Ну? І що далі.

— То далі я з тобою раджуся. Про Лаєвську кажуть, що вона дуже жадібна, а вона ось як може. Ти вважаєш, Мишо, від чистого серця? — Відповіді моєї Люба не дочекалася, сама прийшла до висновку: — Від чистого, ясно. Зі смертю не жартують.

Я сказав:

— До чого тут смерть?

Люба відповіла:

— Ну, я для порівняння. Якщо просто, то людина може й нещирість проявити. А якщо смерть, тоді язик не повернеться. Може, погодитися? На знижку? Шити до пуття нема в кого.

Я знизав плечима. Хоч мав на увазі зовсім інше. Не треба тобі, Любочко, бачитися з Лаєвською. Ні шити, ні скидати ціну, нічого тобі з нею мати не треба.

Але сказав:

— Ший. Життя покращується. Нічого жидітися. — Вискочило погане слово. Ну, не погане — не радянське, а так слово як слово, але я затнувся. — Нічого економити на копійках. Треба, щоб не соромно було перед людьми. Ти красуня. Це страховиську ще можна в дранті. А тобі — зась.

Люба просяяла. Кинулася до шифоньєру, висмикнула з-під простирадл відріз пляшкового кольору.

Тицяє мені в ніс:

— Дивись. Я давно купила. — Розгорнула, покрутила туди-сюди, вивернула: — Вовна. На базарі. Матерія довоєнна. Або трофейна. Недорого. А якщо ще знижка — тоді зовсім майже задарма.

Я для її задоволення помацав матерію. Хотів навіть погладити, але зрозумів, що не треба. Руки тремтіли.

— Гарна. Практична. І не мазка.

Люба пішла до Лаєвської і принесла звідти таке.

Поліна Львівна питала, як у мене справи на роботі. Чи не переводять мене куди-небудь на район. Саме тоді часто бувало, що районні відділення міліції зміцнювали за рахунок обласних кадрів. Казала також, що коли пошлють у глушину, то квартири не побачимо. Там і застрягнемо. А у неї зв’язки. Може слівце закинути де треба.

Люба запитала, чи не приховую я від неї чогось по роботі? До Лаєвської начальство ходить, тобто дружини, їй багато чого відомо. Ні з сього ні з того вона не бовкне.

Я запевнив Любу, що змін по службі у мене не передбачається. Але подумки зауважив, що Лаєвська сукню пляшкову зручну і немазку буде шити довго. Довго вона її буде шити-метати. Дружину мою мордувати.

Але виходу не було. Нехай помордує. Нічого не вимордує. Падлюка така.

Я поговорив з товаришами, проаналізував ситуацію. Ставлення до мене керівництва не змінилося. Добра слава як була, так і залишилася.

Закинув вудку на всяк випадок:

— Усе життя мріяв десь у райончику попрацювати. Тиша-спокій. Примиряй чоловіків з жінками, та й по всьому.

Саме під ту пору після партзборів поверталися з нашим кадровиком.

Він мене по плечу поплескав і по-доброму пожартував:

— Такими, як ти, Мишо-Михайле Івановичу, — не розкидаються. Час зараз не той, щоб кадрами кидатися. Ми тебе ні в який район не віддамо. У найпередовіший — і то не віддамо. І квартиру тобі виділимо. Так і знай. І дружині скажи, щоб готувалася.

Ця радість загородила нам з Любочкою увесь білий світ. Незважаючи на те що Ганнуся підхопила на Десні запалення легенів, і більше місяця ми її доглядали за допомогою лікарів у хатніх умовах, ми жили майбутньою радістю простору й окремішності.

У кінці вересня дали однокімнатну квартиру з помірною кухнею. На Коцюбинського. Там полонені німці побудували цілу вулицю. Наш будинок — ближче до нового базару.

В’їхали. І без другої дитини обійшлося. Пощастило.

Сюсюкала, сюсюкала, усе кругом обнюхала, до вбиральні двері відчинила.

Кивнула, ніби задоволена:

— Так. Мені розповідали про ці будинки. Теплі. Головне — теплі.

Люба почула голос Лаєвської, вийшла зустрічати, як годиться.

— Яка нам радість, Поліно Львівно, дорогенька, що ви до нас завітали! Зараз будемо пити чай з варенням різним. Тепер не знаю, тепер діляночки у нас немає, тепер не буде варення. А поки є.

Лаєвська розводила руками, обмацувала пальцями й очима обстановку. Звичайно, барахло. Ми з надією з Любочкою по копійці відкладали, але не навідкладали ні на що путнє. Зараз — при Лаєвській, мені захотілося виправдатися за це.

Чорт потягнув мене за язик:

— Так, ми люди небагаті. Не те що ви. Ви вмієте копієчку до копієчки складати і ховати. А ми — ні.— Спеціально з наголосом на «ви».

Лаєвська засміялася:

— Це я вмію? Їм що хочу. На продукти буквально все і йде. Під старість усі люблять попоїсти. На свою фігуру навіть махнула рукою.

Вона для наочності махнула рукою. Але сукню під макінтошем пісочного кольору підняла на скількись-то, щоб показати своє пухке, огидне колінце.

— Ой, та що казати! Минула моя молодість безповоротно.

Цим колінцем вона мене дряпнула по горлу:

— Що ви, Поліно Львівно! Ще заміж вийдете. Доживати