Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Хмельниччина, є «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (? — 1677)[41]. Хоча твір не дійшов до друкарського верстата, проте існував у численних списках. Тому вплинув на українське історіописання наступних часів.

Феодосій Софонович розглядав історію України-Русі з давніх, зокрема києво-руських часів, до війни під проводом Хмельницького, а також до деяких подій після неї. Опис доведений до 1672 р., коли турецьке військо взяло Кам’янець-Подільський.

Про автора «Хроніки...» відомо таке. Народився він десь у першій чверті ХVIII ст. в Києві у міщанській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії, де отримав знання з латинської, грецької, польської та церковнослов’янської мов. У 1640-х — на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладі, у 1653–1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. У нього на очах проходили події Хмельниччини й Руїни.

Києво-Могилянська академія. Старий корпус на фотографії 1860-х років

Для Софоновича війна під проводом Хмельницького стає важливим моментом історії Русі. Сам автор був не лише очевидцем цих подій, але і брав у них безпосередню участь. При читанні «Хроніки...» складається враження, що Софонович намагався бути максимально правдивим, оскільки описує події, ніби не стаючи ні на ту, ні на іншу сторони. Лише в рідких випадках дозволяє собі давати якісь оцінки.

Розповідаючи про події 1648 р., хроніст не дошукується причин козацької війни, немає в нього й апологетики Хмельницького. Радше, навпаки. Якщо виходити з опису того, що відбувалося в 1648 р., то бачимо, що автор «Хроніки...» звертає увагу на події, які аж ніяк не прикрашають козаків та їхнього ватажка. Наприклад, чимало уваги приділено опису взяття й руйнування козаками міста Тульчин. «...полковник Ганджа, — пише Софонович, — з немалим козацьким військом підійшов до Тульчина, де вся шляхта воєводства Брацлавського сховалася, і князь Четвертинський Іван з ними сховався. Ганджа хотів тоді той Тульчин здобути. Шляхта з Тульчина жадала перемир’я. Ганджа з ними перемир’я учинив, але, однак, поставив вимогу, щоб всіх жидів було видано. І так шляхта видала всіх жидів зі всією їхньою маєтністю. Ганджа усіх жидів наказав убити, а маєтності їх забрав і відійшов від Тульчина. Після цього швидко інший полковник Хмельницького, Остап Іванський, прийшов до Тульчина зі своїм полком, здобув замок Тульчинський, шляхту, яка була в тому замку, повбивав, там і князь Четвертинський Іоанн, православний, був убитий, а княгиню його до Умані було взято в неволю»[42]. Козаки в цих описах постають як убивці й грабіжники: навіть убивають православних людей, русинів. Спеціально акцентується увага на вбивстві православного князя Івана Четвертинського. Принагідно варто відзначити, що руський князівський рід Четвертинських розглядався в той час як один з головних покровителів православ’я в Речі Посполитій.

Софонович виявляє помітну лояльність до польських королів. Про них говорить з повагою — що характерним було для тодішнього етикету. Особливо тепло відзивається про короля Владислава: «Владислав був дуже добрий до Русі і зичливий»[43].

Описавши перемогу козаків і татар під Пилявцями, хронікер розповідає про похід цих військ під Львів та Замостя, який для місцевих мешканців, у тому числі православних, став справжньою трагедією: «...Хмельницький та хан зі своїм військом потягнулися під Львів. Йдучи, татари багато міст і сіл пустошили й палили, і людей у неволю забирали. Під Львовом ставши, дуже багато шкоди вчинили, а львів’яни відкупилися в Хмельницького, давши йому багато скарбу. Звідти пішов Хмельницький із ханом під Замостя, всюди пустошачи і людей у неволю беручи. Коли Замостя добував, то замостяни великим скарбом від Хмельницького відкупилися. А загони козацькі й татарські тим часом аж за Віслою пустошили. Так і зима надійшла, тоді Хмельницький і хан з дуже великими скарбами повернулися додому»[44]. Тобто з цих слів випливає, що ні Хмельницький, ні його союзники, татари, не йшли на українські землі з «визвольною місією», чи мали на меті захопити Варшаву й утвердити свою владу в Речі Посполитій. Зрештою, в системі тогочасних уявлень останнє було нереальним. Хмельницький не мав аристократичної крові й не міг сприйматися як легітимний правитель.

О. Сіренко. «Битва під Пилявцями»

З болем Софонович описує події, що відбулися після Зборівських домовленостей. Спочатку говорить, що король Ян ІІ Казимир надав козакам вольності, обіцяв не допускати перебування коронних військ на українських землях, забрати церкви в уніатів і віддати їх православним. Далі читаємо: «Там же за вислугу татарам дозволив король взяти багато місць на Поділлю, які могли би оборонятися...» Це можна зрозуміти так. Мовляв, король змушений був відкупитися чимось від татар, які прийшли з козаками. Він вирішив їх обманути, дозволивши грабувати міста на Поділлі, які могли оборонятися. І тут далеко не найкращу роль відіграли козаки, які «перед татарами приходячи, запевняли на місцях людей, що буде спокій, а коли їх пускали в міста, за ними татари вслід приходили і людей зі всіма скарбами брали в неволю». Софонович, розповівши про ці безчинства, вигукує: «Горе! Горе!»[45]

Дещо незвичним видається опис битви під Берестечком у 1651 р. Хроніст говорить, що поляки переважно почали напирати на татар, не особливо чіпаючи козаків. Татари подумали, що поляки є в змові з козаками. Це налякало їх. І вони вирішили відступити з поля бою. У цій ситуації король міг козаків у болотах потопити й побити. Але змилостивився над ними і наказав жовнірам не гонити козаків. «Козаки самі, затривожившись, втекли на Україну, все покинувши, і дуже багато їх у болоті потонуло...»[46].

Наскільки таке бачення битви під Берестечком відповідає дійсності, можна дискутувати. Але цей опис, як і інші фрагменти «Хроніки...», засвідчують: автор був роялістом і з пієтетом ставився до влади польського короля. І в цьому контексті Хмельницький, який воював з королем, не міг сприйматися позитивно.

Автор «Хроніки...» виражав позицію тогочасного вищого православного духовенства України, яке не бачило в козаках своїх надійних союзників. Його представники ладні були орієнтуватися на легальних правителів, наприклад на польського короля чи, зрештою, на царя московського.

Можемо констатувати, що українські хроністи, які писали під час Хмельниччини та відразу після неї, не замовчували негативні