Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

за патлі хватали, да ще далі під лід підпихали: «Ей, ляхи ж ви, ляхи, мостивиї пани! Колись наші діди над цією річкою козакували да в сій річці скарби поховали; як будете скарб находити, то будемо з вами пополам скарб ділити, тоді будемо з вами за рідного брата жити. Ступайте, тут вам дорога одна до самого дна»[32].

Козаки ж у цих творах представлені як славні молодці, котрі легко перемагають ляхів. А ляхам випоминається те, що вони погано ставилися до козаків.

Були твори, в яких розповідалося про погроми євреїв. У них, як правило, йдеться про жидів-рандарів (орендарів), котрі безжалісно експлуатували мужиків та козаків:

«...котрий би то козак альбо мужик ісхотів риби вловити, жінку свою з дітьми прокормити, то не йди до пана благословиться, да піди до жида-рандара, да поступи йому часть оддають, щоб позволив на річці риби вловити, жінку свою з дітьми покормити»[33].

Дійшли до нас й твори, де говориться про негаразди Хмельниччини. У одному з них йдеться про те, як Хмельницький віддавав українців у ясир:

Михайло Гунашевський розглядав унію, міжконфесійну напругу між католиками й православними як одну з головних причин конфліктів між козаками й поляками. Згодом ця думка набула значного поширення в українській літературі, а також у літературі російській. Давала вона про себе знати і у польській та єврейській літературах.

«...що все парубочки, да дівочки, да молодиї молодички, да безщасниї удовички. Парубочки ідуть — у дудочки грають, а дівочки ідуть — пісні співають, а вдовички ідуть — сильно ридають. Ой вони ідуть, сильно ридають да Хмельницького проклинають: «Бодай того Хмельницького первая куля не минула, а другая устрелила, у серденько уцелила!»[34].

Тобто в народній пам’яті Хмельницький не обов’язково постає в образі героя. Як бачимо, про нього говориться і як про винуватця народних лих.

До творів, які вийшли з-під пера православних і писалися в часи Хмельниччини чи незадовго після неї, належить т. зв. Львівський літопис[35]. Названий він так через те, що був знайдений у Львові.

Імовірним автором літопису вважається Михайло Гунашевський — дрібний шляхтич із Галичини, який став священиком. У 1647 р. він потрапив до канцелярії Війська Запорозького, брав участь у посольстві Богдана Хмельницького до Москви в 1652 р., а потім опинився в оточенні Івана Виговського. У 1660 р. Гунашевський отримав посілості на Придніпров’ї, маючи на той час сан протоієрея. Отже, імовірний автор Львівського літопису був безпосереднім свідком подій Хмельниччини[36]. Це не могло не знайти відображення в його творі. Правда, сам твір закінчується описом битви під Зборовом та Збаражем у 1649 р.

Автор, судячи з усього, належав до духовних осіб, і це не могло не позначитися на його позиції. Конфесійні аспекти в літописі посідають далеко не останнє місце. Можна погодитися з Михайлом Возняком, що літописець «завзятий оборонець православної віри й ворог унії»[37]. Тобто маємо бажання зображувати повстання Хмельницького як релігійну війну — хоча насправді це не зовсім відповідало реальному стану справ. Звісно, конфесійні чинники грали певну роль, релігійні відмінності накладали відбиток на поведінку конфліктуючих сторін, посилюючи протистояння, ті чи інші релігійні питання обговорювалися під час дипломатичних перемовин. Та попри те не варто перебільшувати значення чинника конфесійного. Коли тій чи іншій стороні було потрібно, то вона ігнорувала релігійну приналежність. Наприклад, повсталі козаки, котрі репрезентували себе захисниками православ’я, не завжди знаходили спільну мову з ієрархами православної Київської митрополії, нерідко вбивали православних християн, навіть грабували православні церкви й монастирі. А їхніми союзниками на початковому етапі повстання були татари-мусульмани.

Із симпатією літописець зображує Богдана Хмельницького і козаків. Описує битви 1648 р. і перемоги над поляками. Дає зрозуміти, що важливу роль у цих битвах відігравала татарська орда. Навіть наводить розмову між гетьманом Миколою Потоцьким та Богданом Хмельницьким. Ця розмова є вигаданою, але сама по собі вона показова. «Хлопе, — ніби запитав Потоцький Хмельницького, — чим же знаному рицарству орд татарських (яким і перемогу приписують) заплатиш?» Хмельницький же відповів: «Тобою... і іншими з тобою»[38].

Літописець без прикрас говорить про ті страждання, які принесла Хмельниччина. Ведучи мову про події 1648 р., пише: «Але орди люд незлічений з собою до поганських країн затягли в полон. Був і голод всюди, куди тільки прийшли війська козацькі. Був і мор якийсь... Багато військових на дорогах і на Україні вмерло»[39]. Говорить літописець про жорстокі розбої козаків і татар під Львовом: «Замку Високого добули і люд повбивали, також у католицьких монастирях все забрали і у церквах. Одних людей татари в полон забрали, другі від меча загинули, треті — від голоду, четверті — від моровиці. У церкві Святого Юрія було 54 трупи убитих людей...»[40] Отже, у літописі говориться про небажані, з точки зору православного священика, речі. Адже церква Святого Юра була православною. І в ній православних людей вбивали свої ж православні козаки або їхні союзники — татари.

Твором українського автора другої половини XVII ст., в якому частково була відображена