Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

обоє сіли в кеб. Полковник обережно оповив рукою стан Фіфі і вони поїхали.

Еміль постояв якусь мить у дверях ресторану, розгортаючи п’ятидолярову кредитку. Був стомлений і ноги йому боліли.

Коли Еміль вийшов у чорні двері ресторану, то побачив Конґо, що чекав на нього сидячи на приступках. Обличчя його видавалося зеленим і змерзлим над піднятим благеньким коміром пальто.

— Це мій приятель, — мовив Еміль до Марка. — Ми приїхали з ним на одному пароплаві.

— У тебе нема часом пляшки хмільного десь у кишені? До біса, я бачив як відсіля вийшло кілька гарнесеньких курочок.

— Що сталося?

— Утратив посаду, тільки й того… Досить уже з мене їх… Ходімо вип’ємо кави.

Вони замовили каву й крендельки у фурґоні-ресторані на пустирі.

— Eh bien, чи до вподоби тобі свиняча ця країна? — спитав Марко.

— А чому б і ні? Звичайно, до вподоби. Хіба не скрізь однаково? У Франції вам платять зле, а живете ви добре. Тут вам платять добре, а живете ви зле.

— Questo paese е completamente soto sopra.

— Я хочу знов податись у море…

— Чому в дідька ви не розмовляєте англійською мовою, хлопці? — спитав чоловік, з обличчям, що скидалося на цвітну капусту, ставлячи три кухлі кави на прилавок.

— Якби ми розмовляли англійською мовою, вам не сподобалась би наша розмова, — чмихнув Марко.

— За що тебе прогнали?

— Merde! Хіба я знаю? Умовлявсь я з старим верблюдом-хазяїном… Він живе поряд із стайнею. Мало того, що я мив карети, але він примушував мене мити підлоги у нього в приміщенні… Його жінка отака — Конґо втяг губи й перекосив очі.

— Santissima Maria putana, — засміявся Марко.

— А як ти розмовляв з ним?

— Вони показували мені на одну річ, а я хитав головою і говорив «добре». Ставав до праці о восьмій годині ранку й робив аж до шости і щодня вони накидали мені більше брудної роботи… Минулого вечора він звелів мені вичистити вбиральню, а я похитав головою… Це бабська праця… Його жінка дуже розгнівалась і стала лаятись. Тоді я почав учитися англійської мови… сказав їй по англійському, щоб вона йшла під три чорти. Ну, а старий батогом вигнав мене на вулицю й сказав, що не заплатить за тиждень… Поки ми сперечалися, він покликав полісмена. Я намагався пояснити полісменові, що старий винен мені десять долярів за тиждень, а той вилаяв мене вошивим макаронником і вдарив по голові палицею… Merde alors…

Марко весь спалахнув.

— Він назвав тебе вошивим макаронником?

Конґо, напхавши рота кренделиками, мовчки кивнув.

— А сам обідраний ірландець, — буркнув англійською мовою Марко. — Остобісіло мені паскудне це місто. Скрізь на світі поліцаї б’ють нас, багатії дурять нас на нашій голодній платні, а хто винний у цьому?… Dio cane! Ти винний, я, Еміль…

— Не ми будували світ… Його будували багатії або бог.

— Бог так само тягне за них як і поліція… Колись настане той день, що ми вб’ємо бога… Я анархіст.

— «Les bourgeois à la lanlerne nom de dieu», — замугикав Конґо.

— Ти теж з наших?

Конґо знизав плечима.

— Я не католик і не протестант. Не маю ні грошей, ні роботи. Ось гляньте — він ткнув брудним пальцем на розірвані на коліні штани — оце вам і анархіст… Стонадцять чортів, я подамся до Сенеґалю й стану негром.

— Ти й так скидаєшся на негра, — засміявся Еміль.

— Тому мене й назвали Конґо.

— Та це все дурниці, — провадив Еміль. — Усі люди однакові. Тільки дехто бере гору, а дехто ні… Тому я й опинився у Нью-Йорку.

— Dio cane, двадцять п'ять років тому і я був такої самої думки… Коли ви доживете до мого віку, то більше знатимете. А хіба стид не дошкуляє вам? Ось тут… — він ткнув себе кулаком у накрохмалену маніжку — я почуваю як воно пече і давить мене тут… І тоді кажу: Наберися духу, бо настане колись і наш день, кривавий день.

— А я кажу сам собі, що коли ти забагатієш, хлопче… — почав Еміль.

— Слухай, перед тим, як виїхати з Туріну, де я востаннє бачив свою матусю, я пішов на мітинг товаришів… Промовляв один хлопець із Капуї… дуже гарний, високий і тонкий. Він сказав, що по революції не буде вже насильства, бо кожен чоловік не житиме коштом праці іншого… Поліція, уряд, армія, президенти, королі… все це сила. Та сила — не реальна, бо вона — ілюзія. Робітники самі все це утворили, бо вірили в це. Той день, коли ми, нарешті прокинемось і не будемо вже вірити в гроші та власність, буде немов мрія. Нам не треба бомб або барикад… Релігія, політика, демократія все це тільки присипляє нас… Кожен мусить ходити скрізь і говорити людям: Прокиньтеся!

— Коли ви вийдете на вулицю, я пристану до вас, — мовив Конґо.

— А ви знаєте того чоловіка, що я про нього говорив? Це Ерріко Малятеста, найвидатніша в Італії людина після Ґарібальді… Все своє життя він перебув то у в’язниці, то на вигнанні, в Єгипті, в Англії, у Південній Америці, скрізь… Якби я міг стати таким, як він, то байдуже, щоб вони не робили мені. Хай би вішали, стріляли… дарма… я почував би себе щасливим.

— Але він, певно був божевільний, той чоловік, — повільно мовив Еміль. — Мусив бути божевільним.

Марко допив каву.

— Почекайте. Ви надто ще молоді. Колись зрозумієте це… Вони самі, один по одному, примусять вас зрозуміти. Тоді згадаєте мої слова… Може я вже надто старий, оджив своє, але знаю, що настане той день, коли робітники визволяться з неволі… Ви вийдете на вулицю, а поліція побіжить од вас. Ви підете до банків, а там лежатимуть розсипані на підлозі гроші, і ви не нахилитеся, щоб узяти їх, бо не потребуватимете вже скарбів… Скрізь на світі ми готуємо народ до цього. У нас є товариші навіть у Китаї. Ваша комуна у Франції була тільки початком… Соціялісти потерпіли поразку. Другого удару завдадуть анархісти… Якщо нам не пощастить, натомість прийдуть інші…

Конґо позіхнув.

— Хочу спати, як собака.

Цитриновий світанок заливав порожні вулиці, капаючи з карнізів, з билець пожежних драбин, розбиваючи нагромадження тіней поміж будинків. Ліхтарі погасли. На розі вони глянули на Бродвей. Він видавався вузьким і пожолобленим, немов би його вилизав огонь.

— Коли я бачу світанок — хрипко мовив Марко — я завжди кажу собі: може… може сьогодні… — він одкашлявся й плюнув на ліхтарний стовб, а тоді пошкандибав геть од них, глибоко вдихаючи погоже повітря.

— Це правда, Конґо, що ти знов збираєшся на море?

— А чому й ні? Побачу трохи світа.

— Мені бракуватиме тебе… Я шукатиму іншої кімнати.

— Ти знайдеш собі іншого