Петро Немирівський - Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський

його, гидоту таку, Бог так жалів? Чому стільки разів відводив від нього кулю? Чому рятував від передозу? Від СНІДу? Від в’язниці?

І добрий дід Йонос, і янголи, і великі художники Відродження, і мама, і Лев, і монах Даміан, — всі зараз дивилися на нього. І розбещені ним жінки, і пограбовані ним та побиті люди, і їхні діти, і дружини, і Христос, — оточивши його, дивилися на нього, як він стояв на колінах, низько схиливши голову… 

Глава 10

Так, багато чого змінювалося у житті Гурія, в тому числі і… Маріам. Все в ній тепер було наповнене жіночою ніжністю. Її обличчя, що раніше здавалося йому позбавленим витонченості, часто суворим, непомітно змінилося. Її темні очі, викривлений ніс, м’яко закруглене підборіддя — кожна рисочка тепер була напоєна солодкою знемогою. Її глибокі темні очі кликали, вабили, заворожували. Гурія все сильніше хвилював оливковий відтінок її шкіри.

Маріам була зворушливо прекрасна, коли, піднявшись навшпиньки, запалювала лампади. Він не зводив з неї очей, коли вона, босоніж, ходила по своїй келії або трапезній, де готувала їжу і прибиралася. Він не міг відвести від неї погляду, коли вона, ставши на коліна, годувала ящірок. Широка, вільного крою сукня, не приховувала її привабливої фігури.

Він бачив, що і Маріам чекає від нього чогось, хвилюється без видимої причини; що під час роботи над іконою вона проводить з ним часу набагато більше, ніж з іншими своїми учнями; намагається зробити таким чином, щоб він залишався в її келії довше і не йшов.

***

Одного дня, у серпні, Маріам попросила його відвезти її до океану — вона скучила за хвилями, вітром, піском.

Гурій обрав один далекий пляж, такий, як просила Маріам: щоби навколо мало людей, і ні гамору, ні барбекю.

Коли вони приїхали, на березі залишалося лише кілька людей та й ті, вочевидь, збиралися уходити. За роки життя у Нью-Йорку Гурій встиг полюбити той берег затоки, де, через віддаленість від міста, було завжди малолюдно.

Маріам зняла туфлі і тепер ступала по піску босоніж. Несла в одній руці туфлі, в іншій — букетик зібраних квітів. Кілька разів піднесла їх до обличчя. Раптово зупинилася:

— В нас біля дому колись росли квіти. Вони пахнули так само, як ці… — і, зітхнувши, пішла вперед.

Сонце повільно опускалося до небокраю. Над водою у пошуках поживи літали поодинокі чайки та альбатроси, але більшість птахів вже грілися у теплих піщаних ямках. Йодистий запах лоскотав ніздрі Гурія, вітер шарпав його довге волосся. Сидячи на піску, він дивився на Маріам: вона, злегка піднявши поділ довгої світло-сірої сукні, наблизилась до води. Взяла камінчик і кинула у воду. До неї злетілися чайки, мабуть, очікуючи, що зараз їх погодують. Пересипаючи пісок з руки в руку, Гурій продовжував дивитися на Маріaм.

Ось вона, відкинувши пасмо волосся, побігла по воді вздовж берега, вже не хвилюючись, що намочить сукню. Нахилившись, підняла краба і обережно віднесла назад на глибину. І чайки за нею летять, дурненькі, чекають, що вона кине їм щось на поживу, того ж краба.

Потім вона вилізла на камені молу і, простягнувши руки до західнього сонця, на мить застигла. І так добре, мабуть, її ногам від прохолодних каменів. Чайки над нею кружляють і так горлають, що навіть до нього, до берега, долітають їхні крики.

— Ах, яка яскрава картина! — Пальці Гурія самі заворушилися, окреслюючи рамку. Він підняв руку і, примружившись, подумки помістив фігуру Маріам на молі у простір між своїми зігнутими великим і вказівним пальцем. — Обов’язково напишу її. — Потім, піднявшись і обтрусивши джинси, пішов до неї.

Вже сутеніло. Багряний палаючий краєчок сонця готувався зникнути за обрієм.

Маріам тепер стояла по щиколотки у воді, кидала туди камінці.

— Гарний вечір, — промовив він, зупинившись в неї за спиною.

— Так, чудовий, — вона різко повернулася до нього обличчям.

Гурій не встиг помітити, як сталося, що в нього полетіли бризки.

Маріам, засміявшись, знову плеснула в нього водою.

— Ось воно як! — вигукнув він. Увійшовши у воду по коліна, набрав повну жменю води і також бризнув у неї.

Вони почали навіжено обливати одне одного водою, супроводжуючи цю дитячу забавку скриками і сміхом.

… Маріам пригорнулася до нього. Гурій міцно обійняв її, почав цілувати мокре, солоне обличчя, шию.

— Кохай мене, цілуй! І тут цілуй, і тут… Раббах-дивар-ранам…

………………………………………………………………………….

Вони сиділи на теплому піску, на нічному безлюдному пляжі. На їхні голі плечі були накинуті будівельні спецівки, які Гурій приніс зі своєї припаркованої неподалік машини. Крізь монотонний гуркіт прибою іноді пробивався щебет птахів.

— Я на все життя запам’ятаю той день, коли ти стояв біля мольберту з олівцем у руці і малював лева. Пам’ятаєш?

— Так.

— О, це було для мене справжнім дивом. Я тоді зрозуміла, що люблю тебе. Слава Бох, я тєбьє люплю, — повторила Маріам ламаною українською.

Вона обережно доторкнулася до його волосся, провела рукою по його бороді, наче бажаючи впевнитись, що це не сон. Потім лягла на пісок, витягнувшись і піднявши руки до нічного неба:

— Знаєш, колись у дитинстві я часто вимислювала, що начебто я заблукала в пустелі. Лягала вдома на підлогу, закривала очі і уявляла, що бачу навколо гадюк, левів, орлів.

Слухаючи її, Гурій взяв у руку її стопу, обережно струсив з неї піщинки і почав розминати її пальці.

— А ще я хочу, щоби ти мене малював. Лише мене одну і нікого більше. Обіцяєш?

— Так.

— Я буду твоєю відданою дружиною і твоєю натурницею. Жодна жінка на землі не зможе бути для тебе кращою за мене натурницею. Чуєш? Твої картини виставлятимуться у найпрестижніших галереях. Ти мені віриш?

— Так, вірю. Він підніс її стопу до свого обличчя і почав цілувати кінчики її пальців.

— Колись ти напишеш картину, як я стояла на молі і годувала чайок. Ти ж зрозумів, що я тобі позую, правда?

Звільнивши свою ногу з його рук, Маріам сіла. Раптом відштовхнулася руками від піску і піднялася. Стала перед Гурієм, скинувши з себе спецівку, залишившись повністю голою.

Наспівуючи якусь східну мелодію, вона почала ходити перед ним,