Петро Немирівський - Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський

Темна, протерта в багатьох місцях волосяниця з верблюжої вовни прикривала її обпечене, горіхового кольору тіло. Її руки нижче ліктів і ноги від колін донизу були висушені сонцем до самих кісток. Шкіра на шиї і обличчі була в товстих складках і зморшках. Власне, це було не обличчя, а вичинена сонцем маска з висушеним коротким носом, що видавався вперед. Між відкритими губами зяяла тріщина рота. Коротке волосся вицвіло до попелястого кольору.

Ніщо в цій мумії не нагадувало Маріам. Може бути, це була мумія іншої жінки. Адже Маріам — не єдина жінка на землі, яка за якихось причин могла опинитись в цій пустелі і там закінчити свій земний шлях. Але смертельно втомлений, ледь не галюцинуючий, змучений безсонням і голодом, Гурій не припускав інакшої думки. Він був впевнений, що перед ним — Маріам, що Бог привів його сюди саме задля того, щоб він віддав її тіло землі.

Неподалік сиділа ящірка. На волосяницю померлої іноді заплигували коники, і ящірка наче чекала зручної нагоди, щоб на них напасти.

Гурій наблизив до ящірки руку, і та раптом видерлась на його долоню. Ненадовго завмерла, потім зістрибнула на пісок і побігла туди, до виє вітер і кричать голодні гієни.

Гурій думав про останні дні Маріам. Льодяний холод вночі, нестерпна спека вдень. Хижі звірі, отруйні змії. Чи не забагато цього для однієї маленької жінки? Найсмирнішої і наймужнішої жінки на Землі…

Він дістав з кишені запальничку і свічку. Прикриваючи долонями від вітру, запалив свічку і поставив її біля приголов’я померлої. Але вітер відразу ж її задув. Тоді Гурій підібрав якийсь камінь, поставив його як заслін. І знову спалахнув вогник.

Він вирішив: коли догорить свічка, він віддасть тіло Маріам землі — це єдине і останнє, що він має зробити. Потім він ляже поруч, біля її могили, і вже не вставатиме. Він помре біля Маріам, далеко від світу, якому подарував так мало прекрасного, але приніс так багато горя…

Йому захотілося, щоб все це сталося чимшвидше. Очікування, поки догорить свічка, копання ями і віддання тіла землі здавались йому обтяжливим обов’язком, який він мав виконати.

Сонце поступово заходило за горизонт, порізаний горами. Нарешті свічка догоріла. Гурій став навколішки і почав рити яму. Пальцями, ліктями і уламком якогось дерева, що валявся неподалік, вигрібав твердий пісок. Потім заліз в яму і вже звідти викидав пісок. Очі його боліли від піску і куряви і майже нічого не бачили.

Коли яма стала достатньо глибокою, він видерся нагору. Хотів спочатку опустити тіло жінки в яму, але не зміг. Боявся доторкнутися до нього. Боявся, що воно розсиплеться від першого ж дотику. У відчаї, не знаючи, що робити, Гурій впав на пісок і завив.

Він не пам’ятав, скільки минуло часу. Раптом привиділось— в нього над головою щось дзеленькнуло. Злегенька так, як дзенькає ланцюжок. І дивно повіяло пахощами. І якісь чоловічі голоси зазвучали над ним.

Він підняв голову. Над тілом покійної стояли два священники і чернець. Дід Йонос у блакитних ризах занурював помазок у єлей і помазував ним чоло покійної, її скроні та груди. Монах Даміан читав молитви. Авва Серапіон, у довгій білій хламиді, розмахував кадилом. Також зосереджено дивився на померлу.

… Вони співали над нею псалми, то окремо, то разом.

Злагоджено і велично звучали їхні голоси під цим безкрайнім західнім небом. «Упокій, Господи, душу померлої раби Тво-о-є-ї…» — співали три голоси, і до них приєднувалися нові і нові, на всіх мовах…

Крізь сльози, по-новому прозрівши, Гурій бачив, як складки і зморшки на тілі померлої повільно розгладжуються, шкіра її світлішає, а навколо голови виникає світіння — золоте із зеленкуватим відтінком. Світіння розливалося навкруги і, пронизуючи чисто все, піднімалося до неба…

***

Вранці сонце зійшло над пустелею. Біля однієї гори було видно невисокий, свіжонасипаний горбочок. Нікого там вже не було. Лише ящірка сиділа неподалік, підстерігаючи сарану.

А Гурій наближався до якогось арабського селища. Йдучи, він то рикав і робив всім тілом рухи, зображуючи лева, що ставав на задні лапи, то водив пальцями у повітрі, начебто малюючи щось на невидимому полотні.      

***

Приблизно через тиждень після цих подій Гурій вийшов з аеропорту «Кеннеді» у Нью-Йорку, взяв таксі і поїхав додому. (Свою сумку з речами і портмоне, які він залишив в каїрському готелі, він зрештою знайшов.)

Після величної мовчазної пустелі Нью-Йорк здавався Гурію абсолютно нереальним, містичним містом: потік машин, реклами, хмарочоси, гуркотнеча…

Втім, вся ця гуркотнеча не сягала слуху Гурія. У його вухах лишень переливчасто дзеленчав ланцюжок кадила і звучали янгольські голоси: «Любов все пробачає, всьому вірить. Любов ніколи не припиняє… Смерті немає, адже у Бога всі живі». Це ж правда, правда!

Таксі зупинилося біля будинку, де живГурій. Заплативши таксисту, він витягнув з багажника валізу, зайшов у під’їзд і неспішно почав підніматись на третій поверх до своєї квартири. Здолав останні сходинки і…

Маріам сиділа на верхній сходинці, притулившись до стіни. Спала. Спала кумедно так — трохи відкривши рота і звісивши голову набік.