Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

роблять матеріали, з допомогою яких людина оновлює знаряддя. Та нові матеріали нині працюють на смерть. Якщо основну роботу виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцінніший скарб наш — зугарні до всякого діла руки. До смерті буду вдячний Покутському за науку.

Як він перебивається, бідолаха? Пошесті, нестатки. Я мало не місяць нишпорив по Львову, надіючись влаштуватися. Один знайомий порадив: «Маєте гаманець — рушайте під секретаріат, там вештаються фраєри, які настрінуть роботу на залізниці, бо фабрики не в русі. Правда, — знайомий пошкрябав потилицю, — може статися, що й залізницю закриють — немає вугілля».

Я пішов на вокзал. Тупики захаращені вагонами, в них поселилися бездомні, поїзд раз на добу відходив до Дрогобича. Досидівши до ночі, я прокрався на військовий ешелон до Вигнанки, звідти добирався уздовж колії пішки. Прийшов над село, став на горбі — і причулося, що корито долини зойкнуло дивними голосами.

Сусіди розповіли, що батько за тиждень до початку війни розбився на ґуральні (мені писали, але мене на той час мобілізували на роботи в Австрію, і лист згубився), мама вмерла в шістнадцятому від тифу, хата згоріла під час перестрілок, а навесні, в зливу, хлинули з гори потоки і згребли рештки в Дністер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в голодовий рік. Марину віддали заміж за Панька Середу.

З-під Трентіно я привіз деякі думки про уряди і політику. На цьому горбі я ще раз пересіяв-перевіяв їх і став на тому, що вцілів, аби дітям, коли вони в мене будуть, розповісти про все до ладу. Може, зрозуміють мене мої діти.

Я зручніше вмостився на колесі, закурив. Декунок як декунок. Бійниці — мов тупі свинячі очі. Тиша, сум. Якого біса в них так тужно? Одного разу від нашого батальйону зосталося п’ятеро очманілих унтерів. Накрапав дощ. Ми куняли в окопі, кожен зі своєю гадкою, а ліпше сказати — ніхто ні про що не думав; душа сама по собі щось деренчала, мов діряве відро на вітрі, а ми, як сторонні, слухали й тулили очі куди попало.

На захід гоготіла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник міг скористатися цим, та, видко, й там спорожніло в траншеях. За цю нікчемну висотку поклали голови тисячі людей; у стратегічному відношенні вона собою нічого не являла, та генерали були вперті й заявляли, що від цієї дурної висотки залежить моральний дух армій. І армії стікали кров’ю на її пустинних схилах…

Чехи Вацлав Матгаузер і Яшик Бенко сиділи на дні окопу, австрієць Франц Брехт лежав біля кулемета, ми з поляком Станіславом Муравським чипіли на бруствері. Не давав про себе знати жоден м’яз. У Станіслава тільки очі то розплющувались, відкриваючи вилинялі зіниці на пожовклих білках, то завішувалися жилавими, як дубове листя, повіками. І так без угаву.

Смеркало. Стало холодно. «Підемо в бункер?» — Франц хотів було скотити кулемет, але справа і зліва їх було достобіса, і він махнув рукою. Неохоче ми входили туди. Я сів біля дверей, інші полягали на нари. Потекла ніч. Шемрав дощ, обвалювалися окопи, і на дні схлипувала вода. Несподівано зринула клейка предковічна мелодія. Вона поволокла мене за собою, перенісши на кілька років назад. У пітьмі вистелився Дністер із частими закрутнями і схожими на байдаки островами, просікся силует рибака, по колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп’явся пальцями в обличчя, готовий з очима вирвати те видіння, і ледве одігнав його від себе. Співав Станіслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга — це смерть, та мене випередив Франц. У пітьмі люто хляснуло. Станіслав, гойдаючись, вийшов, сперся на мур і заплакав.

Десь збоку зав’язався бій. Над ліском, який ми бачили за дня, небо черкали ракети. До світанку ніхто із нас не задрімав. Франц щез. Коли почало сіріти, я побачив його кроків за двісті в траншеї: він підсипав бруствер і перекинув через траншею висаджені вибухом з недалекого бункера залізні двері. Ударили корпусні. Спершу рознесло Станіслава, потім вогненний стовп накрив те місце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися до ворожих позицій, здається, Вацлав махав перед собою клубком білизни.

Я зіпхнув з бруствера кулемет і всівся зверху, бо в окопі було по коліна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи попрощатися зі Світом. Коли з-за лісу гаркнуло, я мимоволі пригнувся. Та шрапнельні пачки вже розсипалися з тріском позад мене. Я застогнав. Коли приблукала «моя», щось злегка клацнуло — як запалена скалка у вечоровій тиші. З’явився Станіслав. «Моя Гелька драпонула до Берліна з німецьким офіцером, — сказав він. — Але то марниця. В сусіда підростає гарне дівчатко».

Після артилерійського обстрілу наші вислали на позицію новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свідомості, але тіло мені не належало — я не міг навіть губами поворушити. «Одвоювався?» — мов з-за стіни по-польському запитав писклявий тенор. «Він не буде жити. Дивись, як пошматувало плечі», — сказали по-українському. У лазареті, коли виймали осколки, я кричав. Лікар і сестри чомусь одвертали голови.

…Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили під долівкою струмок.

Дністром, ще широким, вільним од льоду коридором, плили крижини і купи коричнюватої піни. Кружляли чайки:

Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала і текла, наче хто тягнув її волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно заіржало лоша.

— Учора в Гривастюка був, — повідомив я Левадисі, повернувшись від бункера.

— Що він каже?

— Аби за камінь платити папером, бо золото шкода циндрити.

— Слава тобі боже, — блискавично збагнувши наслідки моєї розмови з війтом, мовила Левадиха і пішла своїми думками. — Потерпаю за тебе, синочку. Не рідня ти мені, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не пам’ятаєш, що вибалакуєш п’яний. Аж вуха в’януть. «Жити не хочу, кров з мене виссали, народ знищили, то й мене не треба…»

Якби хтось, здогадався намалювати богоматір в похилому віці, то це була б моя Левадиха. Вона прекрасна навіть у зморшкуватій старості. Пройдеться по хаті в широкій, дрібно фалдованій, до п’ят довгій спідниці — гордо, з гідністю — і замилуєшся. Вона народилась і вмре господинею, знаючи собі ціну, не здешевивши ніде ні на шага. Та стороннім вона іноді може з душевної доброти нараяти таке, що втікай і не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неї. Доброзичливість часто помиляється, та кому вистачить глузду запідозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати