Каролін Ламарш - День пса, Каролін Ламарш

у вигляді пса, дарує мені нові зачарування і болі, подібні до тих, що звідав раніше. Можливо, далі піду я сам, як той пес, сам супроти смерті, яка давно вже чигає на мене, полечу зі сліпим шаленством, що личить старості більше, аніж зразкове смирення. Бо у моєму віці слова «Елі, Елі, лама сабахтані» вже достатньо зрозумілі, аби збагнути, що найвідповідальнішої миті не буде ні Господа, ні навіть тіні миршавого янгола, як на початку життя, коли ти Яков і стаєш Ізраїлем. Ні, не буде нічого, жодної допомоги, хіба кілька людців зберуться уздовж дороги і перегукуватимуться безладно і безпорадно...

Штучна парасолька у вершках

Довго ти нагадував мені того пса, якого приблизно півроку тому я бачила на автостраді: паніка і самотність оглушили і осліпили бідолашну тваринку. Тієї миті мені стало боляче — і я подумала: це через пса. А потім збагнула, що боліло мені через тебе, через зміни, яких ти зазнав. І я зупинила автівку. О, як я кричала — «Сюди! До мене!» — так відчайдушно, з таким сподіванням, що собака мені відповість, що примчить до мене й стрибне на груди! Однак я була безсила. Горлала, волала, ридала. А він усе мчав — шалено мчав далі.

Того Дня Пса я їхала на нашу зустріч — ту саму, що мала стати останньою і яку я заздалегідь називала «­спіткання-прощання». На мені був червоний плащ — твій улюб­лений. Дорогою я у стотисячний раз вирішила покинути тебе, позбутися загрози, яка одну за одною зносила мої захисні споруди, залишаючи мене оголеною і вразливою — здихатися Великого Кохання.

У наших краях навіть о теплій порі року вода холодна. Багато років я щоліта проводжу на узбережжі. І щоранку купаюся. Щоранку одне й те саме: дивовижа холодних хвиль. Чи радше випробування — воно й утворює дивовижу. Заходити — мов іти на голгофу. Заходити у холодні хвилі означає тривале і голе стояння під вітром і вдивляння у брижі: щоранку один і той самий страх, один і той самий погляд у ворожу, але невимовно прекрасну масу води. Набриднувши вітру, я нарешті входжу у хвилі. Краще — бо завдання виявляється менш складним — обирати штормові дні. Те ж стосується і Великого Кохання: чи віддаватимуться йому, якщо воно не набуватиме дикої і безіменної подоби? У штормові дні я легко входжу у хвилі. Холод миттєво впивається в мене, подих переривається, серце заходиться божевільним биттям. І тоді я верещу, розмахую руками й ногами, щосили страждаю, розриваючись між бажанням негайно вибігти із води і прагненням плисти вперед, аби іще раз пізнати мить переходу: коротку мить, коли сп’яніння стає реальним, а кровообіг, пожвавившись, занурює вас у стан, подібний до екзальтації. Незабаром починається дія наркотичного холоду. Тілом розливається раювання — таке потужне, що від насолоди можна навіть померти, дозволивши хвилям безугавно гратися тілом аж до остаточного виснаження. Важливо вчасно вийти із цього стану. Мить виходу передбачити так само складно, як п’яниці нелегко визначити момент, коли варто порвати з пиятикою. Завершивши надто рано, не досягаєш стану сп’яніння і виходиш мокрий, із відчуттям зіпсутого дня. Завершивши надто пізно, ризикуєш переохолодитися і тремтіти цілу добу, незважаючи на гарячий душ і жагучу каву. Авжеж, коли холод досягає самих кісток, уже запізно. Запал спадає, лишається тільки мізерне бажання зігрітися щонайшвидше.

Ось чому того дня — Дня Пса — я їхала на зустріч, яку називала «спіткання-прощання»; я ніби виходила із холодних хвиль, що мало не кров витесали із мене, надаючи нових сил і лише чекаючи слушної нагоди, аби розлити по вас міць оніміння. Я знаю такі моменти. Чоловікам, натомість, вони невідомі, тож я мушу нести це знання до них.

О, щодо тебе, то ти точно потрапив на зустріч — упевнено, достоту до власної ванної увійшов. А може, це просто так здається мені, аби вгамувати збентеженість своїм героїзмом: часто це єдине, що мені залишається, коли щось закінчується і я намагаюся вийти з історії. Треба залишити кохання, поки воно ще борсається у вашій крові. Потім буде запізно, залишаться тільки несамовитий холод і смуток приреченості.

Побачивши того собаку, я одразу подумала про тебе, про те, ким ти став би, щойно я промовила б слова розриву, вийшла б, не озирнувшись, із крижаної води, що стала мені мов наркотик, мов кара, мов сміх серед крові. Ти, покинутий, кинувся б бігти — і біг би поперед смерті, осліплий, оглушений, і біль вгризався б тобі у скроні, затуманюючи погляд.

Насправді нічого цього ти не зробив. Зробив це собака — і, певною мірою, я. Я залишала — і ставала покинутою. Буває й таке.

Серед ілюстрацій я спробувала знайти щось, подібне до образу пса на шляху. І не виявила нічого схожого у книжках, подарованих тобою, відколи ти отримав посаду бібліотекаря у Музеї сучасного мистецтва. Хіба оце: картину Фріди Кало з оленям, що біжить, поштрикане стрілами. І хоча йдеться про іншу тварину, і рану видно, і кров струменіє, все ж схожість наочна: вперто лишатися на ногах серед небезпеки і бігти, опинившись на порозі смерті. «Померти на бігу» — вдала характеристика тварин, зображених на сільських картинах. Якщо поміркувати, пес з автостради близький цій упольованій дичині, уся краса і сила якої являються в мить її смерті. Я дбайливо оберігаю цей образ — для мене він не менш символічний ніж примітивний розпис: він несе у собі екзорцизм і молитву.

«Бігти, щодуху бігти — тільки уникнути б Великого Кохання!»

Я виплакала очі в твоїх обіймах — ридала, наче дурепа, зворушена несподіваним усвідомленням: я — дивовижна жертва, гідна широкоформатного кіно про кохання і достатньо вродлива, аби зібрати усі можливі «Оскари». Оргазм — а за ним зразу сльози. Я й не підозрювала, що в мені стільки сліз, такий невичерпний запас плачів. Я не знала, звідки вони беруться. Побачивши того пса, я зрозуміла. Колись мене покинули. Хтось покинув. І відтоді я покидаю усіх.

Насолода завжди до наших послуг — барвистий вибух у дусі «техніколор» саме тоді, коли дуже кортить. Ми здатні отримати її одним махом, притулившись до стінки, спустивши одяг. Або пригальмовувати її, все більше й більше руйнуючи лад на ліжку. Варто призупинити м’які рухи рук, язиків, стегон — цей рух, що оманою накочує. Стримати, відступити, знову піти уперед, і так сходинка за сходинкою — щось величезне народжувалось у мені, кипіння охоплювало всі кінцівки, пальці і ноги кам’яніли, подих слабшав, зовсім зникав, зупинявся, я ніби опинялася на морському дні, де все непорушне. Я була мертва. І готова відроджуватися. Налита соком, мов пуп’янок за секунду до