Каролін Ламарш - День пса, Каролін Ламарш

або срібла, необхіднішим за монументальну Біблію, оправлену в тиснену шкіру, що в церкві покоїться на позолоченому поставці. Останній виконано у вигляді орла з розправленими крилами, датується він вісімнадцятим століттям — це один із тих предметів, що змушує мене щоразу зачиняти церкву після меси. Коли Софія читала вголос зі свого простенького блокнота, вона випростовувалася, спина її ставала прямою, немов у вершниці, а руки нагадували орлині крила — такі ж елегантні і сильні, готові до злету і водночас до виголошення, офірування Слова.

Одного дня з блокнотика постала історія однієї дитини, єврейської дівчинки, яку в концентраційному таборі солдат кинув на дріт під напругою. Дівчинку звали Магдою, і я добре запам’ятав ці слова: «Магда зависла в повітрі... Ніби метелик, що зачепився за срібну лозу». «Це Синтія Озік, — серйозним тоном, підвівши від блокнота голову, сказала Софія, — одна американська єврейка»[6]. Пригадую, я подумав тоді, що, справді, лише жінка та ще й єврейка могла б використовувати подібні о́брази, щоб описати те, що мені особисто здалося спотвореною оповіддю про Розп’яття. Я зрозумів, що жінка, яка написала літургію про геноцид, квапилася, мов Марія Магдалена, до могили з ароматними оліями у руках: замість відвернути наш погляд від пекла, вона з любов’ю вводила нас до нього, примушувала брати з собою це чорне сяйво — достоту як літнього дня, відпочиваючи на травичці, ми всотуємо невинне мерехтіння верб.

Отже, була історія Магди. Були й інші літургії, пронизливі або тихі — залежало це від дня. Пригадую текст Кафки — напевно, сновиддя, бо відбувалася дія у гроті, куди не потрапляло сонячне світло, але, як не дивно, каверну заливало сяйво нестерпної сили. Текст звучав так: «Веслував я по озеру...». Ішлося в історії про тишу, про весляра, всі зусилля якого було спрямовано на вслухання в цю тишу, подібну до поживного плоду. До того дня я й гадки не мав, що Кафка створив хоча б один безтурботний текст.

Відтоді щоразу, як під час меси хтось із парафіян — як це нині заведено — коментував слова, почуті із кафедри, щоразу, як чийсь грубий голос тлумачив Євангеліє, домішуючи політику уряду щодо політичних біженців, полемічні питання абортів або повернення боргів країнами третього світу, я згадував тишу Кафки, подібну до поживного плоду. І коли у церкві, яку Реставраційна комісія заповнила ліхтарями, щоб підкреслити її дивовижну оздобу, я переводив очі з обличчя на обличчя, залиті яскравим світлом прожекторів, обличчя, виставлені на загальний огляд і навіть під час молитви ніби заплямовані самовтіхою, я сумував за вигаданим гротом Кафки і за добою, коли романські склепіння пропускали всередину храму якомога менше світла — там мало, що можна було буквально «зануритися» у молитву, виплакатися досхочу, забувши про решту світу, ревіти, заплющивши очі, широко роззявивши рот, захлинувшись безгучним воланням. «А Ти, Господи, не віддаляйся, Допомого моя, поспіши ж мені на оборону!»[7]

Пес. Покинутий пес. Покинутість — дивна річ. Щойно кохане обличчя стає доступним, нам кортить прогнати його: воно стає набридливим, примушує вас відчувати абсурдну залежність, відчувати, що Господь — це ще не все. Чи, радше, що Господь, у якого вірите саме ви — ще не все, і відкриває цю істину вам саме це кохане обличчя, заборонений жіночий лик. А коли кохане обличчя щезає, кортить повернути собі владу над ним, жерти його поглядом, ковтати його, мов проскуру, знову пити із нього, мов зі священного джерела.

Щонеділі упродовж року я бачив Софію. Окрім текстів, дбайливо переписаних до блокнота, нічого про неї не знав. Наші стосунки можна назвати чисто літературними — себто літургійними. Звісно, вона прагнула цього не менше за мене, прагнула зберегти зв’язок, який міг би тривати вічно. Вічність — це пора року, де немає дерев. Коли наступної зими висадили юні тополі, Софія зникла. Я казав собі, що вона могла захворіти, що її стримували родинні обов’язки. У моїй уяві вона — як і я — замешкувала сама, і з рідних мала хіба стару тітку, з якою інколи пила чай, достоту як я, навідуючи недужих.

Наступної неділі вона не з’явилася. Третьої неділі мене так гризла зажура, що я наважився попросити у бібліотекарки її картку, сказавши, що пані звати Софією, і описавши її зовнішність. Не знайшлося жодної картки. Щотижня за стійкою книгозбірні з’являлися нові волонтери, тож визначити особу за зовнішніми рисами було дуже складно. А оскільки на службу Софія не ходила, то особисто її не знав ніхто. Навіть у містечку вона не з’являлася — принаймні у книгарні і бакалійній крамниці її не бачили. Переміщення Софії можна було визначити лише за нашою бібліотекою — слід визнати, досить багатою.

Вона не приходила, тож я став молитися. Молився, щоб вона повернулася. Щоби відкрила ще раз для мене поставець своїх рук. Щоби ще раз прочитала рядки, нашкрябані у блокноті. Щоби, зрештою, знову стояла прямо, як навчили її книжки — достатньо прямо, аби без страху читати книжки, з яких промовляє не Господь, а чоло­віки і жінки, жах і мовчанка. «Софіє, Софіє, навіщо ти мене по­кинула?!»

Потім я залишав молитву, і замість неї щонеділі після служби сідав до авта і навідувався до інших парафіяльних бібліотек. Поступово мої пошуки розширилися на будні та на районні бібліотеки — усе залежало від напрямків робочих поїздок. Я об’їхав увесь край і знов повернувся до молитов, але вже інших: не за те, щоб Софія повернулася, але щоб Господь відкрив мені моє справжнє ім’я, моє місце на цій землі — як зробив це для Якова. Щоби Він явив мені лик свій!

Минулого понеділка на автостраді мені трапився той заблукалий пес. І жменька людей — чоловіків і жінок — що збентежено обговорювали його ошалілий лет. Чого, власне, хотіло від мене це товсте дівча, що хапнуло мене за руку, коли собака пробіг мимо нас, чого хотіло це щокате, мов херувим, дівчисько?! Вона боляче схопила мене за лікоть — я мало не заволав; це було надто інтимно, жорстоко, але це відчуття зникло за мить: оце й усе, що лишалося мені від жінок. Навколо гуділи автівки — так само абсурдно, як і поскрипування мікрофонів у моїй оновленій церкві, коли вони вловлюють і відбивають теревені парафіян, їхню стурбованість «бідами світу, нашим Святим Отцем, миром у нашій Церкві». І от поміж них з’являється Божий лик: старий оскаженілий звір, собака без погляду, що колись сяяв із його душі, святий Рох, покинутий янголом без хліба й води.

Реінкарнація — це реальність якщо й не духовна, то бодай психічна: наше життя — це лише низка реінкарнацій, і та, що явилася мені минулого понеділка на автостраді