Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

додав газу і їхав прямо в стіну. — Стій, стій, — кричала його тітка, — куди ти їдеш?! — А князь знову додав газу і прокричав у відповідь: — У мене запітніли окуляри, але ж це, здається, брама, тето! — ну й вони грюкнулися в мур, тільки що картонний, і виїхали на паркову алею з великою картонною плахтою на капоті — князь Роман усміхнений, а його тітка, графиня Евфемія напівпритомна зі страху. — Страшенно смішно, — буркнула панна Цівле, — на місці князевої тітки я відлупцювала б цього типа на очах у всіх, як останнього шмаркача, ну, а та тітка вашого дідуся, її теж чекала діра в мурі? — Та де там, — увімкнув я першу передачу, — адже дідусь Кароль не мав до розпорядження ні палацу з парком, ані такого мура, ані спортивного «буґатті», він і далі їздив на «цитрині», тій самій, що просякнула на вулиці Уєйського його кров’ю та українським молоком, а його дім лише будували. — Щось тут не збігається, — холодно сказала панна Цівле, — якщо він не мав будинку, то де приймав ту свою жахливу тітоньку? Ну, і де він мешкав із вашою бабцею, бо, мабуть, тоді вони вже не були нареченими? — Усе збігається, — по третій зміні світлофорів урешті надійшла наша черга, і ми могли різко рвонути з перехрестя в напрямку вулиці Варшавських Повстанців. — Він мешкав у службовому будинку при фабриці. — А хіба фабрика належала не йому? — здивувалася панна Цівле. — Адже з вашої оповіді випливає, що він був багачем. Бо де ж це бачено, щоб наречений міг купити нареченій «сітроен»? — Це діалектика, — відказав я. — І «Капітал» Маркса в одному флаконі, бо, мабуть, треба сказати, що коли дідусь уже повернувся з Берліна до Львова по студіях другого ступеня, з головою, повною ідей і начерками майбутніх патентів, його єдине джерельце доходу пересохло, його єдина маленька нафтова свердловина під Бориславом відмовила йому у співпраці, що, до речі, було цікаво, бо всі ділянки поряд і всі свердловини надовкіл надалі сочилися нафтою, а його несподівано перестала, тому дідусь усі свої заощадження вгатив у експертизи, найновіші свердла й поглиблення свердловини, але все було марно, нафта на його клаптику Ельдорадо скінчилась остаточно, і таким чином мій дідусь Кароль зі скромного власника засобів виробництва став елементом виробничих сил, тобто найманим працівником у пошуках роботи, а тому одразу ж по шлюбі переїхав із дружиною до Хожова, а потім до Варшави, а потім знову до Львова, звідкіля на якійсь час до Вільного міста Ґданська, потім іще раз до Варшави, ще раз до Львова, і моя бабця Марія вже була близька до безуму, бо що скромніший вони мали дохід, то сміливіші плани снував мій дідусь. — Поглянь, — казав він, — я розробив нові технології, якби їх почали застосовувати в Польщі, років за двадцять ми випередили б німців, — але бабця Марія лише гірко всміхалася, бо ніхто тих його проектів не читав, а вона, яка обожнювала квіти, щороку садила їх в іншому садку і в іншому місті, отже, усе це виглядало не так рожево, — я розминувся зі старою вантажівкою, що викидала огидні хмари вихлопних газів, — і лише коли Квятковський[7] почав будувати фабрику в Мостицях, дідусеві проекти виявилися путящими, і зрештою вони осіли саме там — спочатку в службовій віллі при фабриці, а потім у власному будинку. — Непогано, — підсумувала панна Цівле, — ну, а та його тітка? На відміну від пані графині вона, певно, й надалі полюбляла автомобільні прогулянки... — О так, — цього разу я перемикав швидкості плавно, без найменшого скреготу, — тітка Софія приїжджала до них із Борислава щонайменше тричі на рік і завжди починала з того, що наказувала дідусеві везти її до Гумниськ, під палац князя Санґушка, а власне кажучи, не під палац, а під парковий мур — туди, де вставили назад шмат капітальної стіни, — і виходила з авта, і йшла глухим відгалуженням дороги до того місця, й торкалася до нього долонями, ніби хотіла пересвідчитися, що мур уже не картонний, а потім поверталась у «сітроен», і коли дідусь рвучко стартував, тітка Софія вибухала: — Що це за ницість, що це за часи, що це за занепад, що це за аристократія, що це за молодь, що це за більшовизм, що це за огида! — а дідусь Кароль тільки додавав газу й чекав, поки тітка Софія вимовить сакраментальне: — Не за неї, горопашну, я молюся, що скінчила свої дні у психушці, а за молодих людей без честі, бо, як бачиш, Каролю, їх уже не бракує навіть у наших найвищих сферах, — з чим дідусь мовчазно й без заперечень погоджувався і тиснув на газ іще сильніше, бо тітка Софія обожнювала швидку їзду й у глибині душі шкодувала, що Кароль не князь, вона не графиня і вони не мчать через Збилитівську гору, Кошиці або Закличин у спортивному «буґатті», як це полюбляв робити князь Роман Санґушко. — Торохтлива, ледь помітна з-поза чорної хмари вихлопів вантажівка, слідом за якою ми волочилися вгору вулицею Варшавських Повстанців, раптом чхнула і, наче сторічний покірливий мул, який відмовляється слухатися за кілька хвилин до смерті, безпорадно стала, заблоковуючи нашу смугу руху. — Супер, — панна Цівле позирнула крадькома на годинник, — до вечері ми не проїдемо й кілометра! — І справді, пане Богуміле, нас закоркували, і навіть якби моя інструкторка вискочила з «фіатика», як попереднього разу, це не придалось би ні до чого. Тому я спокійно вів далі: — А та «цитрина» вже лічила останні дні, бо треба сказати, що дідусь Кароль, аби відбити в своєї тітки Софії охоту до тих прогулянок, пристав на геніальну задумку, отож він брав зі собою «лєйку» та кільканадцять котків плівки Жевера й дослівно щохвилини спиняв авто, виходив на дорогу, залягав у рові, видряпувався на дерево чи щезав за копицею сіна, вигукуючи: — Дивися, Зосю, яка розкішна жаба! — або — Яка ж це мальовнича корова! — чи — Ця перспектива хмар гідна Рембрандта! — і тітка бігла за ним і теж захоплювалася, бо що їй іще лишалося робити, отже дідусь, аби ще дужче відбити в неї охоту, щоразу, коли вони вже були в Мостицях, несподівано дивився на годинник і гукав: — Ми ще встигнемо віддати їх на проявлення! — а по тому завертав автомобіль і мчав через міст на річці Білій до Тарнова, щоб за кілька хвилин до закриття віддати плівки на проявлення панові Бронштайну, бо його заклад на вулиці Краківській був найліпший, а тітка, котра не любила євреїв, мусила дивитися крізь скло автомобіля та скло вітрини, як дідусь сердечно вітається