Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

з паном Хаскелем Бронштайном, як забирає в нього стоси попередніх знімків, як дискутує з ним чи не над кожним фото щодо діафрагми й затвору, вона мусила чекати в автомобілі, спостерігаючи, як дідусь бере кілька нових плівок і врешті платить за все це й потискає руку панові Хаскелю, дякуючи йому не лише за обслугу, а й за фахові поради, що загалом не раз тривало понад півгодини, і врешті тітка збунтувалася проти фотографічної дідусевої пристрасті, й коли він вибігав із автомобіля з криком: — Глянь-но лише, Зосю, ота дівчина в хустині, хіба не подібна вона до гуцулки?! — вона зоставалася з ображеною міною в авті, й так само було під Рожновом, куди вони поїхали якогось пообіддя, дідусь вискочив із автомобіля і клацав як навіжений, бо над долиною Дунайця й над кістяком майбутньої загати саме пролітав літак RWD-6, такий самий, що на ньому панове Жвірко й Віґура[8] здобули «Челендж», і дідусь Кароль стояв і дивився в захваті на цю машину, бо несподівано увесь той краєвид із пагорбами, річкою, аеропланом і загатою глибоко зворушив його технічну душу, адже цей літак, сконструйований у Мельці, був досконало новочасний, загату, яку зводили ударними темпами, теж була новочасна, й дідусь відчув у своєму раціональному серці щось на кшталт інженерських гордощів: мовляв, усе ж таки цей щойно відвойований смітник, ця бідна його країна, хай і надто повільно, а таки виборсується з руїни і, може, років за двадцять щось означатиме поміж Росією та Німеччиною. — Так я уявляю, — заглянув я у вічі панні Цівле, — стан його ейфорійних думок, коли він фотографував отой літак, що повільно пролітав над долиною із загатою й лісом кранів на задньому плані, тим часом «сітроен», що стояв на «ручнику», тихенько покотився з пагорка, і даремними були крики й розпачливі жести тітки Софії, авто чимдалі швидше розганялося до крутобережжя й урешті стрімко сповзло у нурт Дунайця, чого не бачив, задивившись у небо, аматор фотографії, і лише коли RWD-6 зник за лінією пагорбів, дідусь обернувся й виявив серйозність ситуації: авто вже погрузло у воді до середини дверцят, але це була не вода ставу, а вода бурхливої річки, і щомиті «сітроен» віддалявся від берега, тоді як нажахана тітка Софія то натискала клаксон, то знову безнадійно силувалася налягти на дверцята і своїм порятунком завдячувала лише диву, бо коли вода вже сягала вікон, а дідусь, який стояв по пояс у річці, ледве втримуючи рівновагу, і так само, як тітка, не міг відчинити ті кляті дверцята, переднє колесо «цитрини» оперлося на підводну брилу, і саме тоді надбігли робітники із загати й закинули зашморг на задній буфер, і повільно, сантиметр за сантиметром, відбирали авто й тітку Софію в нурту Дунайця, і видерли було б остаточно, якби линва не репнула, але на щастя, авто було вже на значно меншій глибині, що дало змогу остаточно видобути тітку з пастки і на кількох чоловічих плечах швидко перенести на кам’янистий берег, з якого врятована й рятівники тепер дивились, як «сітроен» занурюється у вир малопольської річки вже назавжди. — І його не намагалися витягти? — запитала панна Цівле, закурюючи самокрутку. — Якою може бути глибина Дунайця у верхній течії? — Не у верхній, а в серединно-нижній, окрім того, зважте й на те, що загату вже майже викінчили і власне приступили до випробувального підпору води в Рожнові, понад те, дідусь Кароль і чути про це не хотів, і лише коли тітка виїхала до Борислава, він негайно порозумівся з представником «Сітроена» у південній Польщі й поінформував його про вади гальмівної системи з особливим натиском на роботу ручного гальма в автомобілях, які та фірма продукувала, але пан Россет увічливо відповів йому, що цей випадок був наслідком не фабричних вад, а неправильної експлуатації, і було зрозуміло — дідусеві Каролю не судилося повторити в Мостицях долю бабці Марії у Львові, бо «Сітроен» уже продавав на той час у Польщі значно більше автомобілів, мав нову рекламну стратегію, а передусім, — подав я панні Цівле попільничку, — хіба може дорівнятися порятунок на залізничному переїзді до трапунку на кам’янистому пляжі над Дунайцем, хіба світлину юної панни-автомобілістки, la bell polonaise, можна було дорівнювати до фотознімка вгодованого пана інженера середніх літ? Тому мій дідусь Кароль сухо заявив наприкінці розмови з паном Россетом, що вибере тепер радше австрійський «стер», радше чеську «татру», радше польський або італійський «фіат», аніж французьке авто, бо «стер», «татра» або навіть польський «фіат» мають гідравлічні гальма, а «Сітроен» і досі тримається архаїчних мотузок, а це означає, що кожне колесо працює само собою й усі диски ніколи не затискаються з однаковою силою. — Ну, і на чому він їздив потім? — панна Цівле повернула мені попільничку. — На якій марці? — То був «мерседес бенц», — відказав я. — 170-V, чудовий кузов, гнило-зелений колір. — А все ж таки не польський «фіат»? — тепер панна Цівле голосно сміялася. — Що, замалий був чи задорогий? — Задорогий, як на таку маленьку машину, — відповів я без вагання, — так само, як і ця ваша цяцька. — А чим ви плануєте їздити після іспиту? — Автобусом. Із часом дороблюся до велосипеда, а потім уже тільки дельтаплан. — То навіщо вам водійські права? — Власне, — кивнув я на дзеркало, в якому, наче довга змія, відображався кілометровий затор позаду нас. — Мабуть, лише заради того, щоб медитувати, приміром, над смислом дивної фрази Конфуція: «коли не розквітають звичаї й музика, покарання та штрафи є несправедливими». — Ото ви вже й загнули, — голосно засміялася вона, — хіба не можна простіше висловитися про штрафи? — Любий пане Богуміле, Ви навіть не уявляєте, яке зворушення огорнуло мене тієї миті, я мало не відпустив зчеплення цього маленького «фіата» панни Цівле, ми ледь не врізались у вихлопну трубу тієї клятої вантажівки, що й надалі випускала страхітливі хмари густого диму прямо в наші носи, а все тому, що панна Цівле, вимовивши цю запитальну фразу, зараз же докинула наступну, поглядаючи при цьому на годинник: — Ну, то рвімо до мене, — і майже негайно почала перебиратися над моїми колінами на водійське місце, а я попід її сідничками, так само, як і минулого разу, мусив пересуватися на місце інструктора, й нарешті, коли ми вже перегрупувалися, панна Цівле відсунула «фіат» на кілька сантиметрів назад, замалим не під буфер «трабанта», що стояв позаду нас, увімкнула першу, максимально викрутила кермо праворуч і повільно, поволеньки вивела нас із западні, виїхала «фіатиком» на тротуар, обережно пропускаючи перехожих, а тоді перескочила з того тротуару на