Мирний - Лихі люди, Мирний

- Тож-то й є, ко­ли б на вид­ноті клав, - і жа­лю не бу­ло б. А то доб­ре знаю: по­ку­рив, по­ло­жив в ки­ше­ню та й ліг спа­ти. Про­ки­да­юсь - люлька вже в ру­ках над­зи­ра­те­ля.

- Що ж ти ска­зав?

- Що ска­зав? збре­хав! Ска­зав: не ку­рю, а в нас, ка­жу, є семіна­рист, - мо­же, йо­го…

- Нащо ж ти ме­не вплу­тав?

- Тож-то й є! Я те­пер сам се­бе лаю. І що б бу­ло, дур­но­му, по правді ка­за­ти.

- То завт­ра ска­жеш, чо­го ж?

- То завт­ра ска­жу; а сьогодні му­чить. За­ду­мав­ся.

- І ко­му яке діло бу­ло вий­ма­ти люльку з ки­шені?!- зно­ву він скрик­нув гірко.

- Та ну! Годі! Іди до ягід, - ка­зав По­пен­ко, гли­та­ючи яго­ди, як індик зер­но.

Жук підійшов. Узяв тро­хи в жме­ню і по­чав жу­ва­ти?

- А тобі да­ти? - по­вер­та­ючись до Пет­ра, спи­тав По­пен­ко.- На! яго­ди добрі.- І він ки­нув півжмені на пос­те­лю.- А ти, Шестірний? Іди й ти, прок­ва­сиш ду­шу.

Шестірний мов не чув: сидів і ди­вив­ся в вікно.

- Його не зай­май те­пер… Бач, як за­ду­мав­ся. Ви­со­ке щось, пев­но, ду­має! - і Жук плю­нув.

- Уже ж не про крадіжку ягід, - процідив Шестірний.

- Не про яго­ди, то про люльки, - уко­лов Жук. Стих­ло. Тро­хи зго­дом пос­тать Шестірно­го за­ко­ли­ха­ла­ся; по­чув­ся глу­хий плач, кот­рий де­далі все дуж­чав-піднімав­ся.

- Я не знаю, чо­го ти на ме­не наскіпав­ся, - крізь сльози мо­вив Шестірний:- я бу­ду інспек­то­рові жаліти­ся, їй-бо­гу, бу­ду! У йо­го узя­ли люльку, а він звер­тає, що я ви­ну­ва­тий… Я бу­ду про­ха­ти, щоб ме­не пе­ре­ве­ли з квар­тирі…

- І жалійся, і про­си… Чо­го ж? До­водь уже до краю!- грізно скрик­нув Жук.

- Самі нічо­го не роб­лять, - тілько сплять та ле­жать, та ку­рять… Уро­ка за ни­ми не мож­на вив­чи­ти, - та­кий гар­ми­дер та ко­лот­не­чу зве­дуть. Бо­же мій! Бо­же мій!- роз­ля­гав­ся Ше­стірний. І плач йо­го, оди­но­кий плач, слав­ся тон­ким за­во­дом по хаті.

Його ніхто не втішав; теп­ле сло­во привіту не вир­ва­ло­ся з уст йо­го то­ва­рист­ва. Жук якось глу­хо процідив: "Бач, як не­ви­ну­ваті роз­ля­га­ються". І глу­хе те сло­во за­да­ви­ло жаль у кож­но­му серці… Ніч своїми чор­ни­ми очи­ма заг­ля­да­ла у вікно освіче­ної ха­ти і кож­но­му нашіпту­ва­ла чорні дум­ки.

Заколихалася жов­та пля­ма пе­ред очи­ма Пет­ра Фе­доровича, мов зго­ни­ла неп­ривітні тіні. Во­ни зад­ри­жа­ли, зник­ли… Зно­ву світ… зно­ву день… і пус­то, і хо­лод­но у сірій хаті! Пет­русь ле­жить на пос­телі, до­жи­дає обіда­ти товари­ства… Убіг По­пен­ко; уп­лив гор­до Шестірний; не чут­но бу­ло тілько важ­кої хо­ди Жу­кової. Жук аж над­вечір вер­нув­ся. Ніхто йо­го не спи­тав - де він був; ніко­му й він не ка­зав про це. Кап­танок, зас­но­ва­ний па­ву­ти­ною, та тем­не ли­це ка­за­ли, що Жук був десь у глу­хо­му місці.

- Де ти, як та чор­тя­ка, уб­рав­ся в па­ву­тин­ня? - не ви­терпів По­пен­ко.

Жук грізно гля­нув че­рез пле­че на спи­ну кап­та­на. - Прок­ля­тий кар­цер! - про­мо­вив глу­хо і сів їсти. Усі по­хи­ли­ли­ся, пох­му­ри­ли­ся; одні білі зу­би Шестірно­го, вис­ки­ря­ючись, бли­ща­ли, як сніг, з тем­но­го кут­ка ха­ти… За­боліло в Пет­ру­ся під сер­цем; зда­ви­ло щось за гор­ло; він опус­тив­ся на пос­те­лю…

На яс­ну жов­ту пля­му мов що дмух­ну­ло, так во­на зник­ла зра­зу. Нічні по­мер­ки роз­ли­ли­ся кру­гом.

Нешвидко Пет­ро Фе­до­ро­вич розк­рив очі…

І зно­ву ро­же­вим світом гля­ну­ло на йо­го пе­ре­ви­те залі­зними шта­ба­ми вікно. Над­ворі розцвітав ра­нок. Зно­ву кри­воногий сто­рож уніс мис­ку і ку­холь з во­дою. Зно­ву умиван­ня, снідан­ня, до кот­ро­го не до­тор­ка­ла­ся Те­леп­не­ва ру­ка. То був су­хий і блідий Пет­ро Фе­до­ро­вич, а то аж по­чорнів. Га­ря­ча зга­га по­па­ли­ла йо­го ус­та, - во­ни бу­ли чорні, огонь три­во­ги ви­ли­зав гли­бокі за­па­ди­ни в що­ках, - аж ус­мок­та­ли­ся во­ни все­ре­ди­ну, ску­ли і ще­ле­пи гост­ро по­вис­тав­ля­ли­ся з-під су­хої жов­тої шку­ри; одні очі горіли болізним світом; білки їх бу­ли мутні, жовті, пе­ре­виті, мов па­ву­ти­ною, кри­ва­ви­ми жи­лоч­ка­ми; зрач­ки тліли, як зга­са­юче угілля. Страш­но бу­ло гля­ну­ти на Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча! Він лед­ве-лед­ве на но­гах дер­жав­ся. То не чо­ловік, а тінь чо­ловіча сло­ня­ла­ся по хаті; їй не бу­ло по­кою на сьому світі і не прий­ма­ла її си­ра зем­ля!

Проснувавши по хаті, та тінь зно­ву ляг­ла - і в ро­же­во­му ранішньому світі зня­ли­ся її чорні дум­ки; як голуби-верту­ни,­ зак­ру­ти­ли­ся во­ни по хаті; як сніг у завірю­ху, заг­ра­ли сво­го ве­ремія.

І зно­ву йо­му при­ви­жується знай­ома ха­та у ве­ли­ко­му місті. І зно­ву він з своїми давніми то­ва­ри­ша­ми. Все те пе­реміни­ло­ся - підрос­ло. Шестірний ди­вив­ся уже па­ни­чем, тендітним, чис­тим па­ни­чем; на йо­му сороч­ка - як сніг; кап­та­нок - як з го­лоч­ки; усе на йо­му чис­те-гла­деньке, як і ли­це Шестірно­го - біле-рум'яне; одні тільки очі та зу­би давні: очі - з зе­ле­ним виб­лис­ком, зу­би - дрібні та білі, як пер­ли. Зовсім нав­па­ки йо­му був Жук: та­кий же чор­ний, та­кий же роз­вальку­ва­тий, та­кий не­охай­ний біля се­бе, як і дав­но. Кап­тан у пір'ї, в пи­лу; со­роч­ка чор­на, пом'ята; об­лич­чя, прав­да, по­дов­ша­ло тро­хи та очі ще більше по­за­па­да­ли все­ре­ди­ну, зро­би­ли­ся хму­ро-неп­ривітні. По­пен­ко - у червону­ватому сер­туці, у рябій жи­летці, у по­ло­са­тих шта­нях, при­гладжений, як ки­ця, при­по­ма­же­ний, на­ду­ше­ний. І Пет­ро - геть підріс. Він уже у п'ято­му класі; Шестірний та Жук - у сьомім; а По­пен­ко - в бо­гос­ловії.

Ніч над­ворі; хо­лод­на зим­ня ніч у су­бо­ту про­ти неділі. Та­кі ночі завж­ди зга­ня­ють лю­дей у теп­лу ха­ту, до яс­но­го сві­тла, до блис­ку­чо­го са­мо­ва­ра. І, ко­ли над­ворі вітер виє, роз­носячи снігові за­ме­ти, об­да­ючи пізнього про­хо­жо­го холо­дними поцілун­ка­ми, там, у хаті, у теп­ло­му за­тиш­ку, іде те­пла роз­мо­ва… Очі лю­бо гра­ють, з уст не схо­де ве­се­ла бала­куча усмішка - і всі за­пи­ва­ють її теп­лим та па­ху­чим чаєм. Такі ве­чо­ри час­то про­во­див Пет­ро у своїй рідній хаті. Те­пер не те. Кру­гом по­мер­ки; світла не­має; чер­во­не за­ре­во по­лум'я го­го­тить у пу­затій по­ре­паній грубі, світить на всю ха­ту, скра­шу­ючи усе в чер­во­ний колір: стіни, долівка, шиб­ки - все ми­го­тить мов роз­топ­ле­не зо­ло­то… То­ва­рист­во си­дить ко­ло гру­би і ди­виться на огонь, на йо­го ог­ненні язи­ки, що, спліта­ючись, ли­жуть з усіх боків сухі дро­ва. Дро­ва тріско­тять від то­го га­ря­чо­го ли­зан­ня, ло­по­тять ог­ня­ни­ми іскор­ка­ми, зли­ва­ються в од­ну хви­лю ог­ню… Трем­тить та хви­ля - то здійма­ючись ви­со­ко уго­ру, то скло­ня­ючись набік - і ра­зом з нею трем­тить по хаті чер­во­ний світ, а в світлі ко­ли­шуться і біга­ють довгі тіні… Тінь Жу­ко­ва, як і ха­зяїн її, ле­жить се­ред ха­ти на рядні - тру­ситься, мов од хо­лоду; Шестірно­го - си­дить на стульці і, схи­лив­ши го­ло­ву, пе­ре­хо­дить то на той, то на дру­гий бік, ку­ди повійне огня­не за­ре­во. Пет­ро­ву