Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

ба­бині очі ста­ли зра­зу спокійні; чи­малі, ви­раз­но об­ве­дені й вип­нуті ус­та ве­се­ло осміхну­лись, а з-під уст забіліли усі цілісінькі довгі міцні зу­би, вже тро­хи по­жовклі. Зінька підве­ла вго­ру свою чи­ма­лу, як у чо­ловіка, го­ло­ву. Білі ши­рокі кінці намітки за­во­ру­ши­лись на ши­ро­ких пле­чах. Дов­гоб­ра­зий, схо­жий на грецький вид її став ве­се­лий.

- Чи спро­мо­жеш­ся ж ти встиг­ну­ти з цим ділом до ве­ли­код­ня, бо неділя ми­ро­но­сиць всього че­рез два тижні після ве­ли­код­ня; тре­ба поспіша­ти, - ска­зав отець Га­ра­сим.

- Знаю, ба­тюш­ко, знаю. Бу­де­мо поспіша­ти. Піду са­ма по ха­тах, пош­лю сест­ру Ма­ру­сю, пош­лю ста­рос­ти­ху та ще кількох мо­ло­диць. Бу­де­мо зби­ра­ти і гроші, паш­ню, і бо­рош­но, хто що дасть. Бу­де­мо паш­ню про­да­ва­ти, то, мо­же, і набіжить до ве­ли­код­ня ще на півсотні. А ви же, ба­тюш­ко, за­мов­те майстрів, щоб по­чи­на­ли кіот та об­раз. Оце я й гроші вже взя­ла з со­бою.

Зінька ви­тяг­ла з ру­ка­ва хус­точ­ку, вив'яза­ла з уз­ла бу­маж­ки і пок­ла­ла на стіл пе­ред ба­тюш­кою. Вид її став ще ве­селіший. Во­на знов сіла на ка­напці, по­чу­ва­ючи пот­ре­бу по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою.

- Кого ж ти ду­маєш по­си­ла­ти по селі? Хто бу­де за побірниць?

- Та по­пе­ред усього са­му се­бе пош­лю, ба­тюш­ко! - ска­за­ла Зінька осміхнув­шись. - Та ста­рос­ти­ху, та свою сест­ру.

- Може, пош­леш Вар­ку Ко­ло­ди­ху? Во­на бо­гомільна і що­неділі хо­дить до церк­ви.

- Вона, ба­тюш­ко, й бо­гомільна, але я її не пош­лю за побірни­цю. Во­на й до церк­ви усе хо­дить, але… Ні-ні, не її я пош­лю.

Зінька за­пик­ну­лась: во­на бу­ла не­осуд­ли­ва і не хотіла су­ди­ти Вар­ку, та ще й пе­ред ба­тюш­кою.

- Може, ста­ру Гри­ши­ху? - спи­тав отець Га­ра­сим.

- Ні-ні, не її, ба­тюш­ко!

Зінька тільки по­хи­та­ла го­ло­вою кільки разів, але не ска­за­ла, че­рез що во­на не хо­че по­си­ла­ти Гри­ши­хи: Гри­ши­ха бу­ла ду­же ли­ха, осуд­ли­ва, ще й лю­би­ла хи­ли­ти горілку.

- То по­си­лай ко­го знаєш. Ти вже луч­че знаєш лю­дей, та ще й мо­ло­диць, ніж я.

- Я пош­лю варт­них… - ска­за­ла Зінька, і вид її став по­важ­ний.

Вона тро­хи по­мов­ча­ла: ду­ма­ла, як би роз­пи­та­ти ба­тюш­ку про Со­ломію, з чо­го по­ча­ти, щоб і довіда­тись про Со­ломію, і не осу­ди­ти мо­ло­дої дівчи­ни. Ду­ма­ла ба­ба, ду­ма­ла, як би так хит­ро, муд­ро й неп­римітно пе­рес­ко­чи­ти од свя­тих ми­ро­но­сиць до Со­ломії, щоб не бу­ло знать і сліду, але нічо­го хит­ро­го не на­ду­ма­ла та й плиг­ну­ла од­ра­зу, як у про­вал­ля, і спи­та­ла прос­то:

- В вас, ба­тюш­ко, слу­жи­ла Со­ломія, - по­ча­ла Зінька.

- Чия це Со­ломія?

- Та Че­че­то­ва Фи­ло­но­ва ж. Здається, во­на в вас рік ви­бу­ла? Чи ро­бо­ча во­на, ба­тюш­ко?

- А що? Мо­же, твій Ро­ман на­ду­мав­ся її сва­та­ти?

- Та… - ска­за­ла Зінька і мах­ну­ла ру­кою на повітpi, - чи ду­має, чи не ду­має, а так, тро­хи йо­му впа­ла в очі. А во­на якась стриб­ка та про­вор­на.

- Та во­на про­вор­на: це прав­да, але, ска­за­ти по правді, ду­же ро­бо­ча, ро­бить діло швид­ко, скрізь встиг­не; що не за­га­дай - скрізь уви­неться. Та й на вда­чу во­на доб­ра, не сер­ди­та.

- Ой ба­тюш­ко! А я бо­юсь, що во­на ду­же вже лю­бить ті співи, танці та смішки. Крутілка, та й годі!

- Це не ва­дить, бо во­на мо­ло­да. Ад­же ж, Зінько, і ти ко­лись співа­ла та кру­ти­лась, як бу­ла мо­ло­дою.

- Ой, співа­ла! Не­ма що ка­за­ти, - про­мо­ви­ла Зінька осміха­ючись.

Вона мах­ну­ла ру­кою і потім пок­ла­ла ру­ку на коліно. На білій свиті її здо­ро­ва, як у чо­ловіка, ру­ка з ду­же дов­ги­ми товс­ти­ми пальця­ми чорніла, не­на­че ви­ли­та з заліза.

- Соломія, ба­бо, з та­ких, що «на улиці пе­ред ве­де, а на полі сер­пом гу­де», як при­ка­зу­ють лю­де: во­на з півро­ку бу­ла в ме­не за няньку, а півро­ку за ку­хо­вар­ку. Дітей во­на доб­ре гляділа й жа­лу­ва­ла. Вид­ко, що во­на сер­цем доб­ра, хоч і крутілка, як ти ка­жеш.

Зінька вста­ла, вип­рос­та­лась на цілий свій зріст. Намітка на пле­чах за­гой­да­лась. Встав і ба­тюш­ка. І зда­ва­лось, що не ба­тюш­ка вип­ро­вад­жує Зіньку, а по­важ­на Зінька вип­ро­вад­жує з своєї гос­по­ди от­ця Га­ра­си­ма.

Зінька узя­ла в свою кре­мез­ну ру­ку не­ве­лич­ку су­хор­ля­ву білу ру­ку от­ця Га­ра­си­ма, поцілу­ва­ла й розп­ро­ща­лась.

- Ну, бо­же те­бе бла­гос­ло­ви! Гос­по­ди пострічай! Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав на про­щанні отець Га­ра­сим,

- Ой, ве­ли­кий спа­сибі вам, ба­тюш­ко, за те, що ви ме­не втіши­ли за Со­ломію! Ой гос­по­ди мій, як я бо­юся за сво­го Ро­ма­на! Так мені йо­го шко­да, так жаль, як не бу­ло жаль ні од­но­го си­на. Ні од­на ди­ти­на не гор­ну­лась так до ме­не змал­ку, як він. Чи бу­ло по­ра­юсь в хаті, чи по­лю на ого­роді, він все ко­ло ме­не, слідком хо­дить за мною і не ос­ту­пається від ме­не. Як бу­ло по­лю гряд­ки, або підса­пую ка­пус­ту, або підгор­тую кар­топ­лю, він усе слідком хо­дить за мною та все пи­тає: «Чи не ви­нес­ти вам, ма­мо, во­ди? мо­же, ви пи­ти хо­че­те? мо­же, вам хліба вкра­яти та ви­нес­ти?» А як бу­ло в неділю ля­жу спо­чи­ва­ти під причілком на призьбі, то він вир­ве здо­ро­ву, як си­то, ло­пуш­ку, ся­де ко­ло ме­не в го­ло­вах та й ка­же: «Спіть, ма­мо, а я бу­ду од вас од­га­ня­ти му­хи». Ій-бо­гу моєму, прав­ду ка­жу! Ой, ко­ли б не бу­ла Со­ломія ли­ха та ле­да­ча! Бо­юся за си­на, більше як за се­бе. Шко­да мені бу­де мо­го Ро­ма­на.

- Не бійся. Зінько, не бійся! - ска­зав отець Га­ра­сим на про­щанні,

Баба Зінька не вдо­во­ли­лась тим, що їй го­во­рив ба­тюш­ка про Со­ломію. Во­на зай­шла ще до ма­туш­ки, ніби­то по­ба­ла­ка­ти, вий­ня­ла з па­зу­хи в хус­точці нез­ви­чай­но здо­ро­во­го цук­ро­во­го го­ро­ху, щоб ніби­то пох­ва­ли­тись, і да­ла ма­тушці на насіння, а тим ча­сом в роз­мові поміж го­ро­хом, ма­ком та ка­пус­тою довіда­лась, що за лю­ди­на - Со­ломія. І ма­туш­ка хва­ли­ла Со­ломію. Зінька розп­ро­ща­лась і вий­шла з ха­ти. Во­на бу­ла та­ка ра­да, та­ка ра­да, не­на­че то­го дня був Ве­лик­день. В ба­би не­на­че й но­ги ста­ли мо­лоді. Во­на не йшла до­до­му, а ніби самі но­ги нес­ли її. Лю­де, стріча­ючись з ба­бою, аж ди­ву­ва­лись, чо­го це завсіди по­важ­на Зінька так швид­ко чим­чи­кує вздовж улиці, і та­ка ве­се­ленька, не­на­че тільки що ви­пи­ла в ко­гось в гос­тях ча­ро­чок зо три горілки з стрюч­ку­ва­тим пер­цем.

- Що це та­ке ста­ло­ся з ба­бою Зінькою? - го­во­ри­ли мо­ло­диці ог­ля­да­ючись. - Йде так швид­ко, тро­хи не підска­кує, ніби от-от пісні за­ве­де се­ред улиці!

А ба­ба Зіня раділа за сво­го Ро­ма­на.

«От бу­де ра­дий Ро­ман! Піде йо­го сму­ток на оче­ре­та, на бо­ло­та та на пущі», - ду­ма­ла ба­ба, не­су­чи до­до­му радісну звістку для Ро­ма­на.

IV

Зінька прий­шла до­до­му, увійшла в сіни. Чує во­на, в хаті