Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

class="p1" style="">Було ударом молота в чоло.

Вкінці отямивсь, голову схилив

І смирно обізвавсь: «Я грішний, отче!»

 

«Бог милосердний, сину,- відказав

Памфилій,- лік лишив нам і на гріх.

Коли у тебе сокрушене серце

І щирий жаль, то сповідайсь гріхів,

Я маю власть, простити їх тобі».

 

І звільна, запинаючись, розкрив

Валентій всі свої грижі́ й печалі

Перед Памфилієм, все те, що після

Розмови з старцем зрушена душа

З глибин сердечних вигребла й страшним

Гріхом вважала. Стиха, добродушно

Всміхавсь Памфилій, слухаючи тих

Уриваних, гарячих слів. Він бачив

Перед собою ясну, чисту душу,

Що рвесь невдержно до добра й до правди,

Та бачив разом, над яку безодню

Страшенних сумнівів, грижі, розпуки

І самознищення дійшла душа та,

Як тяжко з небезпечних тих шпилів

Звести її на рівную дорогу

Спокою й умірковання, що скромно

Веде по розграні добра і зла.

 

«Мій сину,- рік він, як скінчив Валентій,-

Один ще гріх, найбільший з всіх гріхів,

Ти утаїв мені».-

«Який гріх, отче?» -

Спитав Валентій і поблід з тривоги.

 

«Страшенний гріх: невіру в ласку божу!

Чи думаєш, що на землі й на небі

Є хто безгрішний, крім одного бога?

Сім раз на день упаде й праведни́к

І сім раз встане. Бог, як батько добрий,

Всі наші слабості найліпше знає,

Бо нас слабими сотворив; не так

Болить його наш гріх, як веселить

Наш жаль, покута й щира хіть поправи».

 

«О так, поправи щиро я бажаю!

Хрести мя, отче, і благослови

Спокутувать гріхи свої в пустині,

В молитві, сльозах, в строгій самоті!»

 

«Хрестити радо я хрещу тебе,-

Сказав Памфилій,- але йти в пустиню

Благословить тебе не можу, сину».-

«Не можеш?» -

«Ні, так, як господнім словом

Благословить не можу зла, убійства,

Непошанівку заповідей божих».

 

«Хіба ж се зло - молитись і терпіти?» -

«Чи ж се добро - вбивать вітця старого?» -

«Щоб тішить батька - я вбиваю душу».-

«А вбивши батька, ти спасеш її?» -

«Іду туди, де менш покус до зла».-

«Герой іде туди, де густше стріл».-

«Я не герой, я зла не переможу».-

«Сли так, то й назви христянина ти

Не стоїш. Не втікать від зла казав

Христос, а з злом боротися щосили.

Бо як почнем усі від зла втікати,

То запанує зло на всій землі.

Повір мні, сину, світ не є так злий,

Як гуторять пустинники-аскети,

Котрі його й не знають. Много можна

Добра зробити, люблячи людей,

І те добро напевно переважить

Усі гріхи, з життям тим нерозлучні.

І вір мні, борше вступить в царство боже

Любов без віри, ніж віра без любви»!

 

Валентій слухав, але не вступали

Слова ті до його душі; якесь

Підозріння будилось в нім, чи се

Не підступ батька, щоб зловить його.

Коротка аскетична практи́ка

Порозпускала вже коріння в серці.

І він рішивсь на підступ підступом

І хитрістю на хитрість відповісти.

 

«Так що ж робити радиш мні, о отче?»

 

«Покинь думки про сльози і пустиню,

Вшануй батьківське серце і любов,

Трудись по-давньому! Твій щирий труд

Бог надгородить вірною жоною,

Дітьми і всім добром. Отсе моя

Сердечна рада, се покута буде

За ті гріхи, що ти мені сповів.

Коли мені сповнить се приречеш,

Тоді я розгрішу тя в ім’я боже

І хрест господень покладу на тебе!»

 

І ті слова, хоч з серця глибини

Плили, в умі Валентія лишень

Скріпили ще підозріння погане.

Він чув, як острий біль пройшов му серце,

Но швидко переміг себе. Схилившись

І б’ючи в груди, рік він: «Прирікаю!»

 

Мов ангел щастя пролетів в тій хвилі

На невидимих крилах понад дім,

Так все віджило, зрадувалось в нім.

Прикликаний Памфилієм, отець

З сльозами кинувся на шию сина,

І обнімав, і цілував його,

До ніг впадав Памфилію, беззв’язні

Щасливі восклики замісто слів

Видобувалися з грудей його.

Весь дім пристроєно в празничний вид,

Усі раби дістали вольні листи

І щедрі дари. Щоб з любимим сином

Не розлучатися нічим навіки,

Отец рішився тож приняти хрест,

Рішилась тож і Сільвія Мамілла.

Все, все було забуте! Сльози всі,

Неспані ночі, перебуті муки!

Валентій жив! Між ними жив! Вертав

Назад в життя, з котрого їм грозила

Геть видерти його таємна сила.

 

Минають ясні дні. Радіє батько,

Радіє й Сільвія. Її дівоча

Уява вже малює їй чарівний,

Щасливий день, коли її любов

Найкращої дізнає надгороди,

Коли в руці Валентія спочине

Її рука, батьківське й боже слово

Благословить їх на щасливу путь

Життя в любві. О гарний, гарний дню,

Чи довго ж то ще ждати їй на тебе?

 

Та що ж, не радісно, мабуть, плили

Ті дні для того, круг котрого вся та

Любов, мов перла круг ядра, горнулась.

Валентій в домі, наче тінь понура,

Ходив в задумі мовчки, осторонь

Від всіх. В товаристві сидів, мов в терні.

Де й ділась давня бесідливість щира!

Немов медвідь на ланцюзі, глядів він

Довкола, кидав знехотя словами,

А йдучи, якось боязно довкола

Оглядувавсь, мов злодій.

 

Не казав

Отець його слідить, ні пільнувати,

Лякаючись ще дужче подразнить

Його уяву.

«Хорий ще,- він думав,-

А свобода - найкращий лік на ту

Хоробу». Знав він, що Валентій, давши

Святеє слово - не тікать в пустиню,

Вже й не втече. Ох, та не знав нещасний

Отець, яку страшенну муку син