Елен Тен - Сила пристрасті

– Тасько, Тасько! – голос брата долинає десь іздалеку. Він шарпає мене за руку, намагаючись догукатися.

– Що-о-о? – заледве розплющую очі. Наче хтось запорошив їх пилом. Світ навколо тьмяний, він розпливається. У голові дзвенить.

– Я не міг тебе розбудити, – уже сміється Олег. – Дрихнула, як наш татко.

Підпираю голову рукою, утомлено позіхаю. Ніяк не можу відійти від важкого сну. Почуваюся побитою.

– Що ти хочеш?

– Мама просила нас не виходити з кімнати. Починають сходитись люди. На прощання.

Схоплююсь.

– Малинка?…

– Угу, – він залазить на ліжко з ногами, тягнеться до планшету. – Я тобі зараз таке розкажу… Упадеш!

– Ну?

Тієї миті я не мала ані найменшого бажання щось слухати або з кимось розмовляти.

– Усі ті люди думають, що бабуся була відьмою.

– Олегу, давай не зараз, – відмахнулась я.

Але брат не звернув на мій протест жодної уваги.

– Вони думають, що в неї була особлива магічна сила. І перед смертю вона передала її комусь із нас. Тепер вгадують кому.

Він уважно на мене дивився, шукаючи реакції. Я тільки похитала головою. Яка різниця, хто що каже? Малинка знала багато лікувальних трав. Допомагала людям. У неї закохався наш дідусь – одружений на той час чоловік. Покинув заради неї родину. Таке трапляється щодня. А розповіді про те, що перед похованням на його тілі знайшли сліди ворожіння – маячня. Люди просто хотіли помститися. Ось і наговорюють.

А Катерина в таке вірить. Постійно скаржиться на сни про бабусю. Ось і мені сьогодні наснилося казна-що.

Люди приходили і йшли, приносячи живі і штучні квіти, вимовляючи скупі слова підтримки моїм батькам і тітці Надії. Чомусь майже ніхто не заходив до кімнати, де тепер лежала Малинка. Наче сердились на неї чи остерігалися бабусю навіть після її смерті.

А мене два дні колихало, млоїло. Наче з’їла щось не те. Доводилось лікуватися зеленим чаєм. І дешевою газованою водою, єдиною з тих, які можна було знайти в сільській крамниці.

У день поховання нічого не змінилося. Тільки дехто з присутніх наближався до бабусиної труни. А чоловіки, які копали яму, після завершення справи біля огорожі збризнули руки освяченою водою. Знаю про таку. Її продають в маленьких пластикових пляшечках із хрестами на етикетках. Колись Малинка привозила такі з монастиря.

Батько скаржився, що йому довелося довго вмовляти священика, який з невідомих причин не хотів відспівувати небіжчицю. Навіть такі помічні в багатьох випадках гроші цього разу не відіграли вирішальної ролі.

Але найдивніше себе поводила баба Ніна – сусідка, яка доглядала Малинку. Вона клала до труни невідомі сушені трави, при цьому довго щось шепотіла.

Наступного ранку, щойно зійшло сонце, ми з батьком застали бабу Ніну на нашому подвір’ї. Вона обсипала будинок дрібним маковим насінням.

– Я не роблю нічого поганого, – відказала вона, випереджаючи батькове запитання. – Я просто хочу, щоб душа Марини знайшла спокій.

– А чому ви вирішили, що вона не знатиме спокою? – утомлено перепитав він. – Не знаю, що саме ви там робите. Але прошу вас це припинити. Нам не потрібна ваша допомога.

– Вона потрібна Марині.

Упіймавши на собі роздратований погляд мого батька, баба Ніна опустила голову:

– Колись Марина поставила мене на ноги. Я вмію бути вдячною. Я просто виконую її прохання, – вона розвернулася і пішла до хвіртки.

За три дні ми повернулися до Львова. Виявляється, Малинка склала заповіт, у якому поділила своє майно (квартиру і сільський будиночок) між сином та донькою. Ми знайшли його у поштовій скриньці тітки Надії. Дивина!

Мама з батьковою сестрою вирішили продати будинок в Солонці, а гроші розділити порівну. Щодо квартири, то в ній і надалі житимуть Катерина з матір’ю. А я, якщо вступлю до Львівського університету, матиму в тій квартирі власну кімнату.

Катерину смерть Малинки тяжко вразила. Навіть не уявляла собі, що кузина так її любила. Я була засмученою. Втрачати рідних завжди страшно. Але ми, на превеликий жаль, ніколи не були такими близькими, як хотілося б. Я відчувала, що втратила її значно раніше.

Олег захопився тими історіями про відьом. Навіть прихопив із собою бабусиного записника – товстого зошита в чорній цератовій обкладинці. Багато там різноманітного. Про лікарські рослини, трави. Знайшлися й цікавіші записи. «Як утримати удачу», «Приборкати гнів», «Відвадити непроханих гостей». Справжній тобі фольклор ворожки. Погортала, посміялася, повернула. А брат не відставав. Поспілкувався в селі з бабою Ніною. Та наплела йому всякого. Про те, що Малинка отримала силу від своєї матері – ворожки із сусіднього села. І перед смертю мала передати вміння комусь із рідні – старшій доньці або старшій онучці.

– От і йди до тітки Надії, до Катрусі. Спитай, чи не почали вони літати на мітлі, – жартувала я.

Брат ображався.

– Я серйозно.

Ну як на таке реагувати?

У день нашого від’їзду до Корця я «вигулювала» Олега містом. Йому заманулося купити нову флешку, а мама відмовилась пускати брата самого. Наче я зможу втримати хлопця, якщо йому захочеться шукати пригод.

Знічев’я ми сіли на трамвай № 1. Мій улюблений маршрут. Я так скучила за львівськими краєвидами.

Олега мало цікавило те, що відбувалося за вікном. Діставши свій планшет, він увімкнув ігри.

Я навмисне заплатила за ще одне коло. Аби хоч якось згаяти зайвий час. Зійшли на площі Ринок. У суботу містом блукали екскурсійні групи та живі скульптури. З ними фотографувалися туристи. Не люблю, коли Львів стає таким галасливим і багатолюдним. Не хочеться його ні з ким ділити.

Коли мене гукнули на ім’я, я не одразу обернулася. Невже навколо мало Тетян? Але чоловічий голос повторив вітання.

– Привіт! – сказав він, засапавшись. – Вас не наздоженеш.

Переді мною зупинився фотограф з весілля Ігоря. Посміхаючись, запитав, як справи. Дістав і передав зі шкіряної папки кілька моїх знімків. З весілля і біля Ельжбетки напередодні. Світлини справді гарні. Яскраві, живі. Я чи не вперше подобаюся собі на фотокартках.

– Ти що, носив їх із собою? – здивувалася я.

Не розуміла, як із ним поводитись. Він не перший хлопець, з яким я поцілувалася. Але перший з-поміж тих, кого я зовсім не планувала цілувати. Те вино, ті обставини зіграли свою роль.

– Та ні, – відмахнувся він. – Просто сьогодні прихопив. Разом з іншими. Лежали в одній папці. А тут ти…

Не вміє брехати. Але нехай. Подякувала, взяла. Разом з його візитівкою. Розвернулася, щоб іти.

– Буде потрібний професійний фотограф – клич, – крикнув той навздогін. – До речі, я Богдан.

– Тетяна.

– Знаю.

Він знову