Елен Тен - Сила пристрасті

дістав фотоапарат, спробував мене сфотографувати. Але я затулила рукою обличчя: «Більше не треба».

За два тижні я мала що святкувати. Мене прийняли одразу до трьох вузів. Почувши, що я пройшла і до київського, мама розхвилювалася. Боялася, що я не встою перед спокусою, вирішу підкорювати столицю. Вона дуже за мене непокоїлась. Але в той же час пишалася. Донька піде далі, здійснить її мрію підкорити місто К. Зробить те, на що вона свого часу так і не наважилась.

Татко одразу заявив: «Нехай їде до Києва. Якщо падати, то вже з коня, а не зі шкапи».

– Тільки Львів, – спокійно відказала я. І спеціальність обрала таку, яка, за словами мами, зовсім не пасує до мого непосидючого характеру – документознавець.

Лишався місяць свободи. Але наближалася подія, про яку я зовсім не хотіла думати – моє повноліття. Мама обережно запитувала, чи не планую я влаштувати для друзів вечірку. Пообіцяла, що вони з татком в усьому мені допоможуть.

Я попросила тихе родинне свято. Без зайвих людей. Так і сказала – «зайвих». Мама могла запросити тітку Надію з Катериною. А та привезла б із собою зі Львова ще й тітку Софію, до якої могли приєднатися молодята.

Віта з моєю кузиною тепер ліпші подруги. Катерина якось приїздила з нею до Корця у справах. Дивна то була пригода, опісля чого в мене завівся хлопець.

Його звали Сашком, і він був сином маминої подружки. Не знаю, з якого дива вони вирішили нас звести, але останні тижні у мами тільки й щебету було про того юнака. Я бачила його деколи в місті. Непоказний, тихий, порядний. Про таких Катерина каже: «Нормальний варіант». Цікаво, скільки в моєму житті буде таких нормальних варіантів, доки я не подорослішаю і не злякаюся самотності, яка змусить мене зупинитися на одному з них. Не факт, що на найкращому.

Віта приїхала до нас із ніжною шоколадною засмагою. Вони з Ігорем щойно повернулися з подорожі під час медового місяця. В її планшеті зберігалися сотні світлин з їхнього відпочинку. На третій з них, де Ігор обіймав її за талію на березі моря, мене ледь не знудило. Я переодяглася у старе, вийшла в сад. Робота на грядках завжди заспокоювала.

Катерина пішла першою. Вона знову мала надважливі невідкладні справи. Десь за годину мама вийшла на подвір’я проводжати Віту. Саме тоді до наших воріт під’їхав білий «мерседес». З нього вийшов Сашко. Справжній тобі принц на білому коні. У темній шкірянці він видавався більш дорослим і привабливим.

Привітавшись, юнак передав мамі папку з документами від своєї матері. Побачивши, що Віта йде, несподівано запропонував:

– Я міг би вас підвезти.

Удруге за вечір мене ледь не знудило. Сашко не зводив з Віти очей. Я розуміла, що зараз, в простенькому робочому одязі, я їй не конкурентка. Проте…

– Ні, Віта… – почала було моя бідолашна мама, не знаючи, як завершити речення. – Її чекають. Тут поряд.

– Дякую, – звабливо посміхнулася Віталіна. – Мені недалеко. Я хочу пройтися.

– Не забудь передати привіт своєму чоловікові, – навмисне голосно сказала я, задоволено спостерігаючи, як після цих слів витягнулося обличчя у Сашка.

Машина від’їхала. А через кілька хвилин пішла Віта. Дивлячись їм услід, я відчайдушно посміхалася, силкуючись прогнати сльози. Ніхто не побачить, як мені боляче. Я знову отримала ляпаса. Тільки цього разу в обличчя мені кинули не букет, а слова. «Я міг би вас підвезти», – сказав їй Сашко. А в мене руки стислися в кулаки. Вона знову в дамках, я – на лаві запасних.

Не потрібен був мені той чоловік. Просто… Уночі ми разом з негодою наплакались. Високо в небі, над шпилями костьолу, зіштовхувались блискавки, завивав вітер, у шибки шкреблося гілля старого горіха. Я вкрилася ковдрою з головою, але хіба в такий спосіб заховаєшся від себе?

Не знаю, що на мене подіяло більше: злість чи відчай. Але коли вдалині забіліло небо, сповіщаючи про наближення світанку, я вирішила, що обов’язково доб’юся уваги Сашка. Нехай просто в якості моральної компенсації.

Завоювала. Приручила. Насправді це виявилось не надто й складно. Наші мами вже встигли наспівати юнакові про те, яка я чудова дівчинка. А він звик коритися іншим. Я проходила повз нього у коротких спідницях, натхненно щебетала про різні дурнички, торкаючись волоссям його руки або плеча.

В останні тижні я змінила імідж, почавши дотримуватись «вільнішого» стилю в одязі. Вибілила кінчики волосся, вкоротила суконьки. За тиждень після наших зустрічей він уперше мене поцілував. І я, здається, трохи налякала його завзяттям, з яким відповідала на цілунки. Бідолашний Сашко знітився, укрився червоними плямами. Я відчувала його серце на кінчиках своїх пальців. «Невже я в нього перша дівчина?» – ще подумалося тоді.

Мій вісімнадцятий день народження почався не надто вдало. Зранку, роздивляючись з вікна сусідню багатоповерхівку, я випадково зачепила ліктем філіжанку з кавою. Рідина розлилася, замочивши килимок і сірий прозорий шалик, який я планувала одягнути зі святковою сукнею. Довелося брати білий, котрий я просто ненавиділа. Подарунок Ігоря. Він зберігав у собі непотрібні спогади.

А коли я стояла перед дзеркалом, фарбуючи вії і, як завжди, залишаючись невдоволеною своїм відображенням, на вікно несподівано сповзла тінь. Вона затулила собою частину дзеркала. Поглянувши в нього, я скам’яніла. Зображення, ніби насміхаючись, почало змінюватись. Лічені секунди – і на мене дивиться згорблена баба з розпущеним сивим волоссям.

Я смикнулася, щось там перекинула. А обернувшись, побачила в люстерку себе – перелякану, із намальованою товстою чорною стрілкою під правим оком.

Від ранку на мобільний сипались дзвінки. Але не було найпотрібнішого. Ігор завжди телефонував, вітав мене з днем народження. Під серцем млоїло. Невже цього разу забув, порушить традицію?

Вислухавши в телефонному режимі останні плітки від Катерини, я обережно, намагаючись перевести це на жарт, запитала про те, що від ранку не давало мені спокою:

– Слухай, ти говорила про ті дивні сни. Про Малинку. Вона тобі ще сниться?

– Ні. А чому питаєш?

– Просто цікаво.

Того дня я отримала багато непотрібних подарунків. Серед них було і Сашкове кохання…

Ми зустрілися в обід. Він приніс білі троянди, зауваживши, що це лише частина презенту. Його слова мене трохи налякали. А раптом надумав дарувати обручку?

У «нашому» кафе не знайшлося вільних столиків. Сашко, опускаючи очі, запросив мене до себе на каву. Якщо, звісно, я не проти. Бачачи, як він ніяковіє, мені не лишалося нічого іншого, як взяти його за руку і наказати: «Веди!».

Сашко жив у тихому спальному районі. Інтер’єр квартири