Елен Тен - Сила пристрасті

class="b">– Я Пилипівна, сусідка. Ось прийшла провідати Маринку.

Пилипівна підійшла до ліжка і спробувала взяти бабусю за руку. Та швидко заховала її під ковдру.

– Не чіпай мене!

Приємна посмішка спала з обличчя сусідки.

– Яка тобі різниця? Ти все одно відійдеш. Нє?

– Ти нічого не отримаєш, – здається, з останніх сил відповіла Малинка.

– Відьма! – тричі плюнувши на підлогу, Пилипівна вийшла з кімнати.

– Вона погана людина. Більше не впускай її в мій дім, – випроставшись на ліжку, попрохала бабуся сина.

– Що вона хотіла?

– Не знаю, – одвернулася та.

Наче забулося. Про ту пригоду більше не згадували. Принаймні до вечора. Батько їздив до аптеки за ліками. Мама з тіткою Надією поприбирали в будинку. Ми з Олегом вештались без діла. Брат сердився, що погано ловить Wi-Fi. І сусідські хлопці – нестерпні зануди. Я думала про страшне і безлике слово – майбутнє. Більше тижня тому його з останнім тестом вклали в жовтий конверт, заклеїли у присутності трьох свідків. Коли прийдуть результати ЗНО, за бажанням мами я подаватиму документи одразу до кількох вишів. Навіть до столичного. Та мене цікавлять лише львівські виші. Я хочу сюди повернутися. Маю повернутися…

Надвечір, коли минула нестерпна спека, батько повів мене до бабусі. Вона вже не спала. Облизавши потріскані губи, обвела затуманеним поглядом кімнату. Звернулася до свого сина:

– Добре, що ти не успадкував від мене ген саморуйнування. Ти будеш щасливий, і твої дітки будуть щасливі. А на мене не сердься. Я багато чого не розуміла в цьому житті.

– Мам, не треба…

– Треба.

Мене лякав не так її зовнішній вигляд, як мої почуття. Ця жінка на ліжку так мало скидалася на мою рідну Малинку. Мені хотілося швидше залишити кімнату, зачинити двері з того боку. Не бачити її такою. Забути.

Але батько взяв мене за плечі і підвів до ліжка. Побачивши мене зблизька, бабця сполотніла.

– Як ти почуваєшся? – перемагаючи страх, запитала я.

– Що казати, дитино… Як корова по теляті. Іване, – звернулася вона до татка, – забери звідси дитину.

– Ти ж сама її кликала, – здивувався той.

Малинка підвела голову з подушки. Я бачила, як напружилось її обличчя, як випнулася жилка на шиї. Розуміла, скільки зусиль варта їй подібна звитяга.

– Нехай іде. І більше її до мене не пускай. Навіть якщо я буду кликати. Ясно?

Він легенько махнув мені головою, просячи піти. Наближаючись до дверей, я почула, як бабця наказала батькові відсунути фіранки, відчинити вікно.

– Мені в цій кімнаті немає чим дихати.

Надто швидко споночіло. Доки я дійшла до своєї кімнати, вимкнули електрику. Довелося шукати в кишенях мобільний. Тільки з мого старенького Nokia кепський ліхтарик.

У кімнаті було холодно. Знадвору, із щілин між шибками, просочувався їдкий запах диму – на селі палили зілля. Я не з лякливих, але не надто приємно було сидіти в темній кімнаті, де, здавалося, не протяг ширяє попід стінами, а чиїсь невидимі руки торкаються твого обличчя.

Дзвінок Катерини змусив мене відволіктися. Кузина розповідала останні новини, але з кожною хвилиною її голос ставав усе тихішим. Мої скроні наливалися свинцем, ще й в очі наче хтось насипав піску. Промовивши останнє «бувай», я заплющила очі і повільно опустила голову на стіл.

У кімнаті зимно. Маленька незнайома дівчинка сидить біля грубки, у якій потріскують полінця. На дівчаті довгий в’язаний светр і грубі вовняні шкарпетки. Вона простягає руки до вогню, намагаючись зігрітися. За вікном лютувала негода. Вило в димарі, барабанило в дах.

Дівчинка, здригаючись від щонайменшого шурхоту, прислухалася до тиші. Із сусідньої кімнати почулося схлипування, яке поволі переходило у приглушене виття.

Перехрестившись, дівчинка наблизилась до дверей, легенько їх причинила.

– Де вона? Приведи її сюди, – ледь чутно шепотіла розпластана на ліжку жінка.

– Не будь егоїсткою, – над нею схилилася інша, старша. Вона витирала з її чола піт. – Не чіпай дитини!

– Я не можу відійти.

– Я покличу того, хто знає, як тобі допомогти.

Озирнувшись і побачивши дівчинку, вона розізлилася:

– Геть звідси!

Не було потреби двічі повторювати. Дівча чкурнуло в сіни. Наздогнавши перелякану дитину, яка, втікаючи, перечепилася ногою об баняк, жінка промовила:

– Я скоро повернуся. Декого приведу. А ти пообіцяй, що не підеш до своєї мамки, навіть якщо вона тебе кликатиме, – суворо наказала вона.

– Мами не стане? – запитало дівча.

– І тебе не стане, якщо до неї підійдеш, – протягло мовила вона. – Твоя мама дуже заразна.

Жінка пішла, замкнувши за собою двері. Дівчинка повернулася на своє місце біля грубки. Схлипуючи, розтирала по обличчю сльози.

– Маринко, доню! Йди до мене!

Почувши слабкий голос матері, вона запанікувала. Кілька хвилин сиділа нерухомо, а потім, підвівшись, навшпиньках наблизилась до дверей її спальні. Якийсь час тупцювала на порозі, не наважуючись підійти до ліжка хворої. Перевертаючись з одного боку на інший, її мати охала і стогнала, благаючи:

– Йди, доню, йди.

Не витримавши її зойків, дівчинка покірно пішла вперед. Але біля самого ліжка вклякла.

– Не бійся. Дай мені руку.

Уважно дивлячись на червоне і спітніле обличчя матері, розставлені на маленькому столику слоїки з тьмяними настоями, вона не рухалась.

– Дай мені руку! – втрачаючи терпець, різко кинула жінка. Побачивши, що налякала дитину, змінила тон: – Люба, мені сильно болить. Ти ж не хочеш, щоб твоїй мамі боліло?

– Не хочу, – співчуття і жаль витіснили з її свідомості страх. Дівчинка, вже не вагаючись, подала матері праву руку.

Та заплющила очі і почала легенько погойдуватись, усе сильніше стискаючи обома руками її долоню.

– Мам, відпусти, – попросила Марина.

Мати нічого не відповіла. З вуст дівчинки вирвався здушений зойк. Вона пручалася, намагаючись вирватися. Але сил не вистачало.

– Мамо, мені боляче! – плакала мала. У відповідь жінка просто сміялася. Її регіт розходився поміж стін луною.

Сили покинули дівчинку. Вона опустилася на коліна. За кілька секунд материні руки розімкнулися, звільняючи її долоню.

– Мамо, мамо, що це було? – віддихавшись, перелякано запитала Марина.

Відповіддю їй стала тиша, яка інколи буває страшнішою за будь-які крики. Перед тим як кинутись тікати, дівчинка встигла побачити обличчя матері. Та нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Широко розплющеними, застиглими очима.

У дверях Марина зіштовхнулася із сусідкою. Позаду неї йшло двоє дужих череватих чоловіків і старезна баба в грубій коричневій хустці.

– Що ти тут робиш? – гаркнула сусідка і, не чекаючи відповіді, кинулася до ліжка. Оглянувши матір дівчинки, вилаялась. – Ти її торкалася?

– Ні, – перелякано прошепотіла дитина. – Коли я прийшла, вона спала.

«Ага», – іронічно посміхнулася та, що мало означати: «Так я тобі й повірила».

– Ідіть сюди! Допоможете, – наказала вона чоловікам, а потім повернулася до Марини. –