Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

Жінка миттю зникла.

— Ходімо, — Джура показав очима на двері.

У дворі дружина подала Уразові зав'язаний у хустку кухоль і ледве чутно спитала:

— Коли вас чекати?

— Це тільки аллах знає, — похмуро відповів Ураз. — Дитя бережи.

Коли ми вже виходили з кишлаку, Джура простягнув поводи моєї конячини Уразові.

— Сідай на цю шкапу.

— Оце-то подарунок!

Ураз вилаявся, але виліз на конячину. Свого коня Джура віддав мені.

— До Алмалика на моєму доїдеш, — сказав, скочивши на Уразового огиря, що аж затремтів під чужим вершником. — А там забереш цього. Он який ти везучий хлопець виявляється!

Ми рушили в дорогу: Ураз і Джура — стремено в стремено, я трохи позаду. Їхав і досі не вірив, що нам так поталанило. Бо і в думці ніколи не припускав, що можна отак без стрілянини схопити басмача. Джура має рацію, нам здорово пощастило.

— Не треба було мені сьогодні приїздити, — проказав раптом Ураз, наче потверджуючи мої думки. — Поганий сон бачив: ніби син помер.

— Довго житиме — кажуть люди на такий сон, — озвався Джура.

— Хочеш сказати, що аллах доточить йому мого недожитого життя? — гірко посміхнувся Ураз. — А втім, нехай, аби тільки почув аллах твої слова… А ти таки зух, міліціє, справжній зух! Чув я про тебе немало. Спритний, мов мисливський пес. І як це ти дізнався, що я приїду?!

— Ти теж не в тім'я битий! — мовив Джура. — Тричі від мене тікав.

— І сьогодні б утік, якби не забарився. Але затям, міліціє, Худайберди враз дізнається про мене. Отож начувайся. Він за одного мене тисячу ваших душ вигубить.

— Такий кровожерний твій хазяїн?

— Ти його не знаєш, міліціє, — запалюючись, доводив Ураз. — Справжній дракон. Кого хочеш проковтне. Але мені він не хазяїн. Я сам собі хазяїн. Затям це, міліціє, я сам собі хазяїн!

— Так воно й повинно бути. У нас теж кожен собі хазяїн, — стримано зауважив Джура.

— Не мели дурниць! — різко урвав його Ураз.

— Це не дурниці, — заперечив Джура. — Так воно і є у нас. Кожен сам собі хазяїн.

— У кого це — «у нас»?

— У нас, тобто в усіх, хто визнає Радянську владу.

— Он куди ти хилиш?.. — посміхнувся Ураз.

— Так, саме сюди й хилю, — погодився Джура. — Бо так воно і є. А басмач, як він може бути собі хазяїном? Хіба він людина, щоб бути собі хазяїном?

— Ет, облиш цю порожню балаканину, міліціє! — злісно заперечив Ураз. — Басмачі теж усякі бувають. Мій дід і батько були чабани, і я сам чабанував, ти знаєш.

— Якщо ти чабан, чому ти проти нас?

— Бо ви… — на мить Ураз завагався, а тоді рішуче сказав, — бо ви релігію потоптали, мусульманство винищити хочете!..

— Оце і є справжня дурниця! — засміявся Джура. — Не твої це слова, приятелю. Бачиш, як легко тобі голову заморочити. Більшовики не вірять у бога, це правда, але вони нікому не забороняють вірити. Хочеш молитися? Молися, будь ласка. Хочеш до мечеті ходити? Ходи собі на здоров'я! Тільки на чуже добро не зазіхай, вдовольняйся тим, що заробив власною сумлінною працею! Щоб не було ані бідних, ані багатих. Щоб усі були рівні й жили в достатку! Ось чого прагнуть більшовики. Але я тебе розумію, приятелю, ти боїшся за вкрадені кінські табуни. Боїшся, що їх у тебе заберуть. І правильно боїшся. Бо заберемо. Якщо сам не віддаси, заберемо силою. А кому, ти думаєш, ми їх віддамо? Таким, як ти, біднякам! Добряче ж тобі, приятелю, заморочили голову. «Обернемо Туркестан на мусульманський рай!» — так, здається, у вас кажуть? — усміхнено запитав Джура. — Це, либонь, курбаші так навчає тебе?

— Не його діло теревені правити, — уже менш категорично заперечив Ураз. — У нас про це Махкамбай говорить.

— О-о! То, виходить, Махкамбай іще живий? — щиро здивувався Джура. — А я чув, що батько вашого Худайберди помер…

— Погано твоя розвідка працює, міліціє, — покрутив головою Ураз. — Атож, Махкамбай живий-здоровий. Це по-перше. А по-друге, хто тобі сказав, міліціє, що Худайберди син Махкамбая?! Ніякий він йому не син, він його годованець. Подейкують, Худайберди — син Аппанбая.

— Аппанбая? Якого Аппанбая? — сквапно запитав Джура.

— Я знаю тільки одного Аппанбая, того, що з Тойтюбе. Він помер по дорозі до святих місць. Кажуть, Худайберди його син. Але народився він, коли батько був у дорозі до Мекки. Хлоп'яті не минуло ще двох чи трьох рочків, як злодій Намаз спалив кишлак Шагози, пограбував Аппанбаєві статки і забрав собі його дружину. Незабаром Махкамбай дав йому відчіпного, взяв хлопця і почав його виховувати.

— Не може такого бути, — мало не сердито заперечив Джура. — Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті власної дружини!

— Ну, може, дитина з якогось кохання народилася, звідки мені те знати? — заперечив Ураз. — І взагалі, чого це тебе так зачіпає, міліціє? Може, ти й сам байський нащадок? Обличчям ти схожий на байського синка, — засміявся й собі Ураз.

— Уразе! — урвав його сміх Джура. — А від кого ти все це чув?

— Хіба я пам'ятаю, — недбало відповів Ураз. — Вуха маю, от вони і почули десь. Та й сам Махкамбай про це казав.

— А хто це може знати достеменно? Чи є така людина? — спитав Джура.

— Хіба я знаю?! Якщо хтось і знав, — де його тепер шукати? Я ж бо тобі сказав: Намаз до тла спалив Шагози, а челядь розігнав. З Аппанбаєвих служників нікого не лишилося в кишлаку. За віщо Намаз так помстився на Аппанбаєві — в раю йому місце — не скажу, бо не відаю…

— А мати… мати Худайбердиєва жива?

— Ой, міліціє, чого це ти мене в дорозі надумав допитувати? Звідки я можу про