Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

його матір знати? Одні кажуть, ніби померла вона, інші — ніби Намаз убив її. Не знаю, не знаю.

Я слухав їхню розмову і потай дивувався: чого це Джура так доскіпливо розпитує Ураза про минуле Худайберди та ще якогось там бая?.. Більше того, я бачив: мій старший товариш чимось такий збентежений, що навіть забув, здається, і про мене, і про нашу дорогу. А з Уразом розмовляє, мов не з ворогом, а з давнім добрим знайомцем. Я й сам почувався збентеженим, проте мене непокоїли не їхні балачки, а сам Ураз. Що, коли, задуривши Джурі голову своїми розмовами, він спробує напасти на нас? Що тоді робити? Я мимоволі раз у раз обмацував маузер, що висів у мене на поясі, не знаючи навіть, чи стало б мені сили стріляти в Ураза, коли б той кинувся тікати. Проте здавалося, ніби Ураз і в думці не мав тікати, а Джура не припускав можливості нападу на нього, їхали собі поряд, стремено в стремено, і гомоніли, немов двоє приятелів, що зустрілися після багаторічної розлуки.

— А ти сам, міліціє, звідки Аппанбая знаєш? — якось недовірливо спитав Ураз.

— Наймитував я в нього, — відповів Джура. — Він мене і в хадж[12] узяв із собою.

— О-о! То ти, виходить, ходжа, міліціє?! — здивувався Ураз.

— Ні. Не дійшов я до Мекки. З півдороги мусив вернутися.

— Постривай, а це не ти порішив Аппанбая?

— Ти що, з глузду з'їхав, Уразе?! — відказав Джура, стенувши плечима. — Та я тоді бая за батька рідного мав. Курди на нас напали по дорозі з Багдада. По мені теж стріляли, сам не знаю, як я живий лишився. Одне тільки достеменно пам'ятаю: Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті своєї дружини. Худайберди не може бути його сином.

— Чого не знаю, того не знаю, міліціє, — мовив Ураз. — Що чув, те й переповів. Хтось, може, й знає все це краще, але ж порозбрідалися люди. От як будеш колись у Шагози, знайди там Саксанбая і погомони з ним. Він найстарший чоловік у кишлаку.

— Мені б тільки ім'я матері Худайберди взнати.

— Спитаєш у старого.

Вони замовкли. В густій темряві ночі довго чувся лише мірний, одноманітний постук копит. Звідусіль нас обступала безгомінна, темна і холодна осіння ніч. Ми вже подолали половину дороги, коли попереду забовваніли руїни Селькельди.

— Постривай, — наче згадавши щось, озвався Ураз, — ти хочеш знати, хто мати Худайберди?

— Атож, — повернувся до нього Джура.

— А ти в Худайберди… у самого Худайберди спитай!

Джура засміявся.

— Ось спіймаємо його, спитаю. Неодмінно спитаю.

— Не спіймаєш ти його, міліціє, — заперечив Ураз. — Він або втече, або всіх вас, одного по одному, кинджалом своїм перелічить. Ти зараз його спитай.

— Глузуєш? — не стерпів Джура.

— Ні, міліціє, я ж бо не хлоп'я, щоб слова на вітер кидати. Наступної п'ятниці у Худайберди весілля. Жениться. От піди на те весілля і спитай. Хочеш, я тебе проведу?

Джура не відповів нічого. А Ураз, по-своєму зрозумівши його мовчанку, додав:

— Не бійся, не втечу… Якби хотів утекти, не повертався б від афганського кордону! До того ж я не такий дурень; сам знаю, що басмачі довго не протримаються. Ну, то що скажеш, міліціє?

— Побачимо, — відповів Джура.

У Селькельди ми зупинилися перепочити. Ураз відв'язав припнутий до сідла клуночок з їжею і, схрестивши ноги, сів під урючиною, коріння якої до половини вимив потік селю.

— Сідай до мене, міліціє, — запросив Ураз, дістаючи з хустки чималий кухоль, накритий перепічкою. Під нею тьмяно поблискував масний плов з великими шматками м'яса.

— На ось, сам наріж, — підсунув Ураз шматки м'ясива до Джури.

Той, ніби чекав на це запрошення, дістав з піхов кинджал і почав краяти м'ясо.

Я примостився неподалік від них на якійсь камінній брилі і, намагаючись не думати про їжу, — бо з власних запасів у мене вже нічого не лишилося, — заходився обтирати ганчіркою маузер. У душі я був обурений поведінкою Джури. Їсти з басмачем з одної миски! Адже невідомо з чийого рису цей плов, і м'ясо — невідомо з чиєї вівці. У думці я уявив собі картину тангатопдинського розбою. Хтозна, може, саме з награбованого у бідолашних тангатопдинців добра зварено цей плов. На цей здогад у мене навіть пропала хіть до їжі.

— А твоя жінка смачно готує, — похвалив, під'ївши Джура.

— Що б ти сказав, коли б скуштував її манти! — запишавшись, мовив Ураз. — Як усе обійдеться добром, я тебе почастую. Бери ще. А чого це твій джигіт не їсть? Гей, ука, ходи сюди ближче!

— Дякую, я не голодний, — відповів я, по-дитячому закопиливши губу.

— Боїшся, що нечиста страва? — Ураз усміхнувся. — Ні, ука, Зебо — дуже охайна жінка, сама не терпить бруду. Міліціє, він, мабуть, справді гребує мною?

— Ходи-ходи сюди, — повагом проказав Джура. — Басмачем від цього не станеш.

Далі відмовлятися було незручно. Плов був запаморочливо смачний, проте я не дозволив себе ним спокусити і, взявши одну-дві пучки, удав, ніби наївся. Мені чомусь не давала спокою думка про те, що стороння людина, побачивши нас утрьох, навряд чи змогла б розрізнити, хто переможець, а хто переможений.

Згодом, уже в дорозі, я не втерпів і шепнув-таки Джурі, щоб не почув Ураз:

— Не правильно це…

Джура якийсь час їхав мовчки. Потім промовив:

— Молодий ти ще, ука, і в житті тобі ще стрінеться багато людей — і друзів, і ворогів. І не відразу ти впізнаєш, де друг, а де ворог. Отак і тут: якщо те, що ми робили, — погано, як же інакше нам дізнатися, чим дише Ураз?!

Він замовк і, щоб показати, що розмову закінчено, злегка торкнув коня