Валерій Олександрович Шевчук - Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук

байдуже сказав Григорій Комарницький, пускаючи дим. – А коли вона й у вас на місці, то могли втямити: не бажаю ані вам лиха, ані собі.

І він закутав наявну в себе голову прозорою хмаркою.

А там далі, біля возів, стояли повернуті в їхній бік семеро братів Сахнюків, а з ними ще й троє свідків-троянівчан; одночасно схитнулися й рушили до них.

– Чого вийшли? – запитав один із братів.

– Рішають, – відказав Петро, – винний цей шалапут чи й ні.

– Можуть признати невинним? – загрозливо спитав другий із братів.

– Відійдімо, розкажу, – мовив Петро.

Брати віддалилися, і Петро щось пошепки й гаряче почав їм розповідати, розмахуючи руками.

Антониха стояла, підтисши бантиком губи, були вони сірі й видавалися, як ворочок.

– Що, кубіто Антонихо, – поблажливо спитав дяк, – хотіли щось сказати?

– Та от усе думаю: є в тебе голова чи немає? – загадково відказала Антониха.

– Щось не так сказав? – схилився до неї дяк.

– Все так, а більше й не так, – знову загадково обізвалася Антониха. – Хай буде Бог тобі суддя! – і знову зібрала у ворочок губи.

У цей час з'явився писарчук і закликав їх досередини. Суд стояв, а коли зайшли, старший лавник проголосив вирок:

– Ми, магістерський житомирський суд лавників, розважно порадившись поміж себе і достатньо вирозумівши свідчення чесних і віри гідних людей, котрі ставали перед нами, прийшли однодушно до переконання, що поставлений перед судом поселянином села Троянів Петром Сахнюком дяк того-таки села Григорій Комарницький у порушеній справі про блуд із його дочкою Катериною Сахнюківною та у звинуваченнях щодо чарівництва не визнаний за винного, а оскільки за цей час справжнього винного, засвідченого віри гідними свідками, не відшукалося, звільняємо дяка Григорія Комарницького від звинувачення, а справу відкладаємо доти, доки віри гідні й чесні свідки з'являться. Велимо також скаргу і повідання поселянина Петра Сахнюка записати до магістратських книг. Можете йти.

І коли вони вдруге вийшли з магістрату, дяк Григорій Комарницький побачив сімох братів Сахнюків, які стояли, згрудившись і одночасно розвернувшись у його бік, – у їхніх очах загусла чорна, важка й нерухома пітьма.

– Викрутився, халамидо? – спитав крізь зуби один із братів.

– Має, шалапут, щастя! – махнув рукою Петро.

– Що ж робитимемо? – спитав другий із братіз. – Може, візьмемо його під руки та й учинимо суда свого?

– Ні, братове, – зітхнув Петро. – Я праву підкоряюсь. Хай собі йде! – Він повернувся до Комарницького, і з його очей плюснула та ж таки пітьма, що й у братів. – І коли хочеш, обіяснику, аби карк залишився цілим, то хай очі наші більше тебе не бачать, а вуха не чують, а ніс твого сморідкого духу не вдихне. Зійди, згинь і пропади!

І дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрого буря зірвала з дуба, втягнув голову в плечі так глибоко, що коли б хто в ту мить зирнув на нього, то подумав би, що він без голови чи принаймні без половини голови. І відчув дяк, що повітря навколо нього згусло, потемніло й наповнилося духом смоли. А сонце над головою запаморочилося, ніби хто наклав на нього накривку із задимленого скла. А ще відчув дяк Григорій Комарницький: коли хоч трохи тут затримається поміж оцих людей, то шуря-буря таки справді може зірватися. Отож бічком-бічком, озираючись на чорних і насуплених дядьків, проплив повз них, як у танці, дивлячись не так на дядьків, як на бучки, котрі трималися їхніми жилавими й волохатими п'ястями, бо ті п'ясті аж побіліли, так судорожно стискалися. І він не витримав, а кинувся бігти, вряди-годи зацьковано озираючись; там же, біля магістрату, стояли, ніби неживі, боввани чи опудала, всі восьмеро братів Сахнюків, а ще й троє поселян-свідків, а ще й милосердна до нього господиня Антониха, та й Катеринина мати Явдоха, та й сама Катерина з дитиною. І невідь-чому почудувався пан дяк на те, що ось їхали вони разом, і весь час, коли Катерина стояла з дитиною побіч, маля ані пискнуло, ані заплакало, ніби й не дитина то була, а загорнене в пелюхи поліно. Одначе ця думка з'явилася на коротку мить – не було часу Григорію Комарницькому над тим замислюватись, отож, усе ще ввібравши голову в плечі й так само вряди-годи озираючись, почухрав якомога хутенько, інколи й підбігаючи, і йому нестерпно захотілося опуститися на чотири та й чкурнути десь у такий спосіб, як біжить пес після шкоди і як уже випадало йому бігати не раз. Ледве поборов те несвітське бажання, а коли чорні постаті біля магістрату помаліли, не витримав і побіг, і на нього зчудовано ззиралися перехожі, а його несло, стьобало, ніби хтось гнав батогом, і це тривало доти, доки не висякло в грудях повітря. Тоді спинився й перечекав, поки перестануть мигати в очах зірочки.

А довкола палахкотів яскравий травневий день, коли сади ще не цвітуть, але листя доволі, і по молодій парості стрибав бешкетливий вітерець, і листя лискотіло й мінилося. І не було на небі ані хмарини, а люди, яких минав, видавалися дивні: барви цвіли й паленіли, але жодна із постатей не здавалося живою, більше того, не мала обличчя, а щось схоже на тесану дошку. І хати навколо теж були ніби з однієї стіни, мальовані, а не справжні а біля кожної стриміло по одній чи дві постаті. Він, дяк Григорій Комарницький, востаннє озирнувся: а чи не крадуться за ним чорні дядьки із бучками, поблискуючи червоними очима. Але вулиця була як вулиця: із вирізаними з дощок людьми і з такими ж собаками, і з намальованими на парканах котами, і зі свиньми, які порозлягалися в калюжах, ніби всі разом виздихали. Тоді в серці в дяка з'явилася недовідома печія, а в голові заворушилися білі хробачки, зводячи свинячі-таки писки і бридашно попискуючи.

І дяк Григорій Комарницький збагнув, при тому не так розумом, тобто головою із хробачками, а отим запеченим серцем, та й усім єством, що знову став у цьому світі безверхим та безхатим, а може, й безголовим, як сповістила сакраментально Антониха, і що він, може, й не той легковажний та веселий мандрівець, котрий вирушив у мандри з жартом і піснею на вустах, а таки одмінєць, адже одмінець у цьому химерному житті – той, котрий покинув рідний край, а в краю – власний дім, а може, вдесятеро буває одмінцем той, котрий безрозсудно й байдуже покидає посіяне власне сім'я; адже справжній він, шепнули йому в голові білі хробачки зі свинячими писками, залишивсь у тому покинутому сімені.

Тож Григорій злякано помацав рукою руку –