Валерій Олександрович Шевчук - Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук

відчинити, бо я її тільки й бачив, що того разу, а від перезирання дівчата чоловікам дверей не відчиняють, а для того треба поміж них змов-лення. Отже, звести дівчину може тільки близько їй знайомий, з яким не раз зустрічалася, довго чи коротко, значення не має, але достатньо. – Тут дим звився над головою дяка, витворив фігуру схожу на знак запитання. – А про сходини між хлопцем та дівчиною сільські люди, це може кожен засвідчити, швидко здовідуються і таємниці такої сховати годі. Чи не так я кажу?

Нате і Петро Сахнюк, і його дочка, і Антониха, навіть мовчазні лавники схвально хитнули, а дяк використав цю паузу, щоб знову розжарити люльку, бо пригасала. Але вчасно того не зробив – люлька таки згасла, і дяк Григорій Комарницький, більше її не розпалюючи, сховав до кишені.

– А зараз, – скинув різко головою дяк, – дозвольте, панове врядні запитати в Катерини від себе замість вас.

– Питай, – дозволив старший лавник.

– Чи мала ти хлопця, з яким потай зустрічалася? – спитав дяк.

– Не мала, – тихо відповіла Катерина й почервоніла.

– А тепер, панове врядні, – голосніше сказав дяк і чомусь зиркнув на стелю, ніби там було написано те, що мав повісти, – звіщу вам таке як на духу. Був у мене приятель, також дяк, Степан Щука. Чи знали ви, люди, дяка Степана Щуку?

– Знали, – сказали Петро Сахнюк та Антониха в один голос.

– А чи не втік він із вашого села? – спитав гостро Комарницький.

– Таки втік, – мовила Антониха. – У мене в клуні до тебе й ночував.

– Ото-то! – підскочив дяк Григорій. – Від вас, люди, втік, а мені, знаєте, що сказав? Обходь, сказав, десятою дорогою той клятий Троянів, бо там тобі карка звернуть. Посвідчила вам господиня моя, Антониха, – мовив дяк, – що село має славу злодійського, і всі це знають у довкіллі, а в довкіллі знають про це село й інше.

Григорій Комарницький замовк і обвів поглядом не лише троянівських, а й лавників, і пана возного, і писаря, і підписка.

– Також і ви, панове врядні, чудово знаєте, бо Троянів село приміське і належить житомирському магістрату. Ви провели не одну справу і не дасте мені збрехати, бо всі близько живете, що село славиться не лише злодіями, а й… відьмацтвом.

Глуха тиша зависла в помешканні. Пан дяк однак не поспішав. Вийняв люлечку і посмоктав її вже без вогню.

– Отож, панове врядні, осмілюся сказати й припустити, – урочисто повів дяк Комарницький, – що Катерина звістила правду, що нібито до неї приходив я, але то був не я.

– А хто? – аж видихнуло кілька ротів.

– Одмінець, от хто! – просто, навіть безпристрасно прорік дяк. – Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, – це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.

І він знову замовк, проходжуючись і посмоктуючи згаслу люльку.

– І тут, панове врядні, доходимо найскладнішого, – промовив дяк. – Чому вони для того, щоб село залишалося відьомське і в поколіннях, обирають для аберації не своїх хлопців чи чоловіків, а чужого, прийшлого? Не беруся переконливо судити, але мені здається, що для того, аби дитя було натуральним байстрям. Бо коли б довідалися, хто те вчинив, то мав би оженитись. А з байстрят, як кажуть поміж людей, та й ви це знаєте, виходять найкращі чарівники та відьми.

Дяк креснув вогню, але люлька не запалилася. Тоді він знову сховав її до кишені.

– Але тут, панове врядні, постає ще одне, не менш складне питання. Степанові Щуці дали втекти, хоча з ним проробили те саме, що й зі мною, більше того, його брутально прогнали, а мені втекти не дали, хоча двічі намагався. Але двічі мене перепиняли брати Сахнюки й завертали. Друге: мого попередника Степана Щуку до суду й не гадали позивати, а мене позвали, ще й добре стерегли, твердо пильнуючи, щоб мене було покарано.

Дяк Григорій Комарницький перестав ходити і став як укопаний, нерушно дивлячись у куток. І тут пролунав у тиші дзвінкий і схвильований Катеринин голос:

– А по-моєму, панове судді, він вам туману напускає чи диму, яким тут насмердів. Можу поклястися на Святому Письмі, що то був він, а ніхто інший.

– Не перечу, – спокійно відповів дяк. – Кажу ж бо: то був начебто я, але достеменно не я, тільки мій видимий образ, себто од-мі-нець! Дозвольте, панове врядні, знову дещо в Катерини запитати.

– Питай! – дозволив старший лавник.

– Так от: коли той, кого звеш моїм іменем, – проказав Григорій Комарницький, – до тебе торкався, бо не торкатися не міг, чи ж був він тілом теплий чи холодний?

– Холодний, – здивовано відказала Катерина. – Я ще подумала: як вужака.

– Ото-то! – звів пальця Григорій. – А підійди-но, дівко, до мене!

– Але я боюся! – сказала Катерина.

– Підійди до нього! – наказав старший лавник.

Катерина нерішуче підійшла, а дяк простяґ руку.

– Ану почіпай! – сказав.

Катерина боязко торкнулася руки, але миттю відсмикнула.

– Холодний я чи теплий тілом? – голосно запитав Григорій.

– Теплий, – протягла Катерина.

– А торкнися моєї щоки.

Катерина так само обережно торкнулася.

– Теплий, – видихнула.

– А теперечки шиї!

– Та ж теплий! – сказала ніби непритомна Катерина.

– Отож-бо воно і є! – урочисто звідомив дяк. – Усе зрозуміли, панове врядні? Що ж залишається ще повісти? А те, панове врядні, що пояснення напрошується одне. Ані дівка Катерина, ані її батьки, ані брати Сахнюки не належать до чарівницького чи відьомського кодла, і їх у селі за те не люблять, чи не так, кубіто Антонихо?

– Так, – сказала Антониха. – Бо вони в селі знедавнячки. Прийшляки!

Дяк Григорій Комарницький тріумфально всміхнувсь і аж підскочив:

– Отож неприйшляки й захотіли, панове врядні, щоб і в їхньому коліні з'явилася кровина, яка б з'єдналася в дусі із відьмацьким селом. Через це вони і вмовили мене стати дяком у них, а відтак і використали для своїх чарівницьких проб мого образа.

І він витяг люльку, викресав упевнено вогонь, запалив, спрагло вдихнув диму, і його сині очі стали холодні, мов крига.

– Суду треба порадитися, – оголосив старший лавник. – Вийдіть надвір, а для прочитання вироку вас закличемо.

Отож вони й посунули із судового покою: Петро з дочкою, Антониха та дяк Комарницький, котрий вийшов останнім, мирно попихкуючи люлечкою.

– Зух із тебе, пане дяче, – сказав Петро Сахнюк, понуро його обзираючи. – І не дурний!

– А я ще казала: в нього голови нема! – зчудовано зойкнула Антониха.

– Голова в мене є, –