Марина та Сергій Дяченко - Варан

їзди. Туга й Журба пожвавішали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осерді його невеличку вирву. – Сідлай, Нілко. Гості прибули.

Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Ніла квапливо вдягає сідло спершу на спину Тузі, тоді Журбі (обидві змійсихи охоче підставили спини). Далі, не дивлячись на Варана, Ніла відштовхнулася від камінної приступки – і без розгону перелетіла Тузі на спину; хазяїн обережно вгніздився на спині в Журби.

– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобі сьогодні ночувати тут, пам'ятай!

Варан похапцем кивнув.

– Пішла! – крикнула Ніла, і її голос заметлявся по гроту.

Туга вдарила хвостом, Ніла нахилилася, розіп'явшись на чорній лусці. Наступної миті змійсиха пірнула, пішла в тунель під скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевів дух.

– За нею, – неголосно наказав хазяїн, і Журба пірнула також. Варан лишився сам; хвилювалася підсвічена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.

* * *

– Серпантери. Ну, знаєш, їх у народі змійсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакенні. Зуби – отакенні. Хвостом спеціально навчені бити в тім'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.

Варан сидів за столиком батьківської харчівні, а Кешко, чотирнадцятирічний хлопець, якого батьки найняли замість Варана, стояв навпроти з підносом і дивився з захопленням і заздрістю.

– Шляхта всіляка приходить на них повитріщатись, хто відчайдушніший – то й покататись. У скелі, знаєш, ходів – аж до Шуу. І під водою, і над водою, а є зовсім сухі…

– А як же змійси по сухому ходять? – спитав Кешко.

– Змійси взагалі не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – і він побряжчав монетками в шкіряній калитці. – У мене ще нічна варта сьогодні.

До нічної варти лишалося ще декілька годин, але Варану набридло брехати. Він попрощався з матір'ю, потріпав по загривку малих і швидкою ходою людини, якій ніколиться, подався до берега – купатися.

– Гей, хлопче!

Варан далі йшов. Хіба мало хлопців ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двоє. Один – ровесник, низькорослий і смаглявий, але на вигляд явно не горні. Другий – дорослий, і з одного погляду на нього Варанові стало страшно.

– Чого не озираєшся, коли гукають? – почав молодий.

– А звідки мені знати, що то мене? – огризнувся Варан.

– Ходімо. Маємо діло.

– Я спішу.

– На дно встигнеш, – краєчком рота завважив дорослий. – Ходімо… поспішайло.

У нього були вигорілі світлі брови – і байдужий, мов зашморг, погляд убивці.

Батькова харчівня лишилася далеко позаду. Примітне місце… І хлопець показний… На вулиці повно народу, але ж не втечеш. Патруля поблизу нема, а коли й був би – нічого не встигнеш пояснити. Не такий уже й скарб парубок-піддонець, щоб через нього гостей тривожити…

– Що вам треба?

– Там розповімо, – сказав світлобровий уже з роздратуванням. – Ну що, підеш доброхіть – чи зразу мішок на тебе?

Далеко, на материку, про який розповідали Варану плотогони, людина може втекти й загубитися. А з Круглого Ікла тікати нема куди.

Варана привели в бухту, запруджену купальнями, як святковий стіл – склянками. У купальнях – простих і обертових, і з фонтанами – бавилися, не зважаючи ні на що, пещені заморські гості. Плавали майже голяка, без страху підставляли шкіру сонцю, пірнали з вишок і котилися по дерев'яних жолобах на ковзких килимках. їли й пили тут-таки, у плавучих харчівнях; Варанові стало страх як жаль себе. Люди живуть і люблять життя, а він, Варан, можливо, бачить небо востаннє. За що?!

– Сідай у човен, – сказав розбійник, як і до того, кутиком рота. У тому, що це саме розбійник, годі було сумніватися.

У човні вже сидів іще один, плечистий, зовсім лисий. І поряд з ним, скулившись і обхопивши живіт, – Варанів знайомець, молодий рибалка Гелько, що в сезон носив по купальнях равликів.

Смаглявий підліток відштовхнув човен від причалу. Лишився на березі. Швидко попростував геть.

– Ви, обидва, – лисий розбійник кивнув Варанові й Гелькові. – Беріться веслувати, і щоб не ухилятись!

Веслували мовчки. Лисий кермував, світлобровий сидів на носі. Варан, повернутий лицем до керма, дивився, як віддаляється берег, як лисий скручує собі трубочку дорогущого заморського тютюну, як із задоволенням затягується… Поминули чийсь ковчег, потворний і кособокий проти справжніх морських кораблів. Поминули команду риболовів, що тягнули одну сіть трьома великими педальними човнами. Ніхто не дивився на спрямований в море човен – двоє чоловіків і двоє парубків, ідуть, очевидно, на вечірні лови…

Той, що сидів на носі, узявся насвистувати.

– Заткни пельку, – сказав лисий. – Прикмета погана.

– Іди до ІПуу зі своїми прикметами.

– Сам іди. Я попереджав…

І знову мовчання.

Коли берег, кораблі й ковчеги, рибалки й купальні лишилися далеко позаду, лисий звелів сушити весла. Варан і Гелько – у того від страху нестерпно болів живіт – сиділи поруч, лицем до лисого, з білобровим за спиною. Варан усе поривався обернутися.

– Не крути головою… – кинув лисий. – Хто з вас, поганців, ночами купатися любить?

Варан і Гелько мовчали.

– У мене ночами робота, – тихо сказав нарешті Варан. – Змійсів охороняю.

– А ти?

Гелько стукав зубами.

– Нехай, – сказав лисий. – Ти, – він тицьнув пальцем у Гельку. – Давай волай щосили: «Варта! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!»

Варан озирнувся. Докричатися хоч до кого-небудь, а тим більше до варти, тут не було жодного шансу.

– Не крути головою! – знову наказав лисий. – Повернешся ще раз – вухо відітну!

– H-нащо волати? – сіпнувшись, спитав Гелько.

Лисий витягнув із-за халяви довгого ножа:

– Кричи, інакше рибам скормлю по шматочку.

– А-а! – загорлав Гелько дуже натурально. – У… убивають! Варта! Грабують! Сюди! Ґвалтують!

Білобровий на носі уривчасто розсміявся:

– Ґвалтують, кажеш? Мрійник…

– Він? – із сумнівом спитав лисий.

– Не я! – узявся впрохувати Гелько.

– Тепер ти волай, – лисий указав ножем Варану в груди. – Тільки гучно. Як можеш.

– Ва-арта! – протяжним басом ревнув Варан. – Убивають! Грабу-ують!

Погляд світлобрового неприємно торкався спини.

– Не він, – промурмотів лисий радше собі, ніж спільнику. – Дурня це все.

– А по-моєму, він придурюється.

– Котрий?

– Оцей гарненький. По-моєму, він чужим голосом кричить. Підріж його, тоді своїм зацвірінькає.

– Хлопче, – лагідно сказав лисий. – Свій голос покажеш, а чи тобі дещо висмикнути доведеться?

– Ва-арта! – закричав Варан щосили. – Ґва-алт!

І враз охрип.

– Не він, – із жалем сказав лисий. – Спаскудив ти діло.

– Ти спаскудив, а не я.

– Замовкни… У мене передчуття кепське.

– Іди ти до Шуу зі своїми передчуттями.

– Не той і не цей, і не вчорашній, себто хтось іще…

Сонце сходило з вечірнього