Андрій Анатолійович Кокотюха - Там, де поховано Адель...

цей час Сахно лише раз по-справжньому злякався. Сусіди підтвердили, що подружжя Сахно останнім часом досить голосно з’ясовувало родинні стосунки. Але придуркувата сусідка, котра приходила того вечора дзвонити, запопадливо ляпнула: «Часів дев'ять було, хазяйка дома була, больненька лежала, санітарка прийшла укола робить». Слідчий тоді зацікавлено глипнув на Сахна: «Коли, ви казати, Аделаїда пішла з дому?» Прокручуючи потім ситуацію, Сахно лишився задоволений собою: він міг удати переляканого й стурбованого чоловіка, який не пам'ятає точно, коли саме його хвора дружина несподівано вийшла з дому. Та він точно пам'ятає, що, говорячи про час, не вказував точно, фраза «десь після дев’ятої» звучала з його вуст кілька разів і навіть фігурувала в заяві. І слова сусідки — от би дати по голові, паскуда язиката! — лише потішили його. Бачте, мовляв, ось вам і точний час. Десь хвилин через сорок після того, як пішла медсестра, Адель сказала, що піде подихає, це не вперше було, казав же я вам, ось і Марина говорить, що побула хвилин десять-п'ятнадцять, не вперше такі уколи робить, ось і вираховуйте час, ваша справа, зрештою…

А ввечері четвертого дня Сахно почув погрозу по телефону. Спокуса негайно подзвонити Марині швидко згасла, він не довіряв подібні розмови телефонам, а витягувати її зараз, пізньої години, було дурістю. Тому він ковтнув снодійного, до якого призвичаївся останніми днями, і провалився в безодню сну.

А на ранок таки набрав знайомий номер телефону…

— Ідіот, — почув у трубці після свого короткого привітання. Те ж саме слово почув за півгодини, коли Марина, сторожко озираючись, пірнула до нього в машину.

— Чого смикаєшся?

— Не знаєш? Хіба пасти тебе не можуть?

— Які в них підстави? Я — потерпілий, сумнівів у цьому нема. Поки що.

— Ідіот!

— Досить! — Йому вже набридли її лайки. — Досить.

— Куди ми їдемо?

— Кудись поспішаєш?

— На роботу, ідіоте!

Йому здалося, що правиця сама, попри його волю, хльоснула по Марининих губах. Вона зойкнула, схопилася за розбите місце, пучки пальців почервоніли.

— Ах, ти…

Сахно ледь встиг відбити її незграбний порух.

— Сядь спокійно! Розіб'ємося через тебе! Сиди, я сказав!

Грубий тон несподівано подіяв. Марина принишкла, шморгнула носом, видобула з сумочки хустинку і приклала до розбитої губи. Хустинка почервоніла.

— Сиди і слухай. Мені вчора подзвонив якийсь мужик і сказав, що знає все про содіяне.

Хусточка випала з Марининої руки.

— Ти серйозно?

Сахно не повернув навіть голови. Автоматично крутнув кермо на якомусь повороті, йому було все одно, куди їхати.

— Не мовчи!

— Я думаю, звідки він міг дізнатися? І, як логічно випливає з цього запитання, хто він такий? Ще одне: якщо він погрожує, що здасть мене міліції, у нього мусить бути незаперечне підтвердження власних слів.

— Адель… — тепер Марина чомусь перейшла на шепіт і вже не зважала на цівочку крові, що текла вниз по підборіддю.

— Правильно, — Сахно загальмував біля світлофора. — Адель. Жива або мертва. Витрися.

Марина механічно витерла кров. Загорілося зелене, машина рушила далі.

— Я ніколи не думав, що зможу логічно мислити, — Сахно й далі дивився на Марину. — Давай на секунду припустимо, що вона жива. Після всього цього, клянуся тобі, я вбив би її вдруге, причому закопав би, перед цим вбивши осиковий кілок у її…

— Ти що мелеш, ну що ти оце верзеш, ти… — вона, мабуть, хотіла за звичкою вигукнути «ідіот», але замість того приклала до губи брудну вже від крові хусточку.

— Отже, — Сахно дивувався своєму спокою, — якби вона була живою, у нашого невідомого друзяки не було б чим мене лякати. Адель жива, навіть не скалічена — замах на вбивство ще треба довести, плюс до того ми знаємо, що моя дружина психічно неврівноважена, лікар підтвердив. Ну, помотають мені нерви, ну, почнемо ми з Аделлю офіційно розлучатися — кому від цього гірше? Отже, вона нежива. Швидше за все, закопана там, де мусила вічно спати. Або в іншому місці. Адель і скальпель з моїми відбитками, причому Адель зарізали саме цим скальпелем — ось єдиний незаперечний доказ моєї провини. Тому схиляюся до думки, що вона таки мертва.

— Не заспокоюй сам себе. Ти ж саме цим займаєшся.

— У вас, мадам, є інші міркування?

Сахно вже починав побоюватися власного спокою. Якийсь він… фатальний, чи що. Якщо можна так сказати. Фатальний спокій. Спокій приреченого перед плахою. Дурнувате порівняння.

— У мене немає жодних думок. Мене це взагалі не повинно стосуватися. Чого він хоче врешті-решт? Чого…

Сахно несподівано різко, порушивши правила, повернув у якийсь провулок, скреготнули гальма. Усім корпусом розвернувшись до Марини, він міцно стиснув рукою її обтягнуте джинсами коліно і нахилив обличчя мало не впритул до її зблідлого личка.

— Не повинно стосуватися? А хто снодійне колов? Кого паскуда-сусідка бачила о дев'ятій, коли Адель «больненька лежала»? Знайдуть при розтині сліди препарату, ох, знайдуть! Ми в одному болоті, сонечко, отак!

— Я… я тебе таким ще не бачила…

— Скажи ще, що я тебе втягнув, маленька дитинко! Скажи ще, що не з тобою в ліжку будувався план вбивства моєї дружини!

— Про дружину згадав! — вереснула несподівано Марина, і Сахно ледь ухилився від її наманікюрених кігтиків. — Бідолашна Адель, хто ж її так, чия погана рука піднялася?!

Вона знову спробувала дряпонути його по обличчю, і Сахнові довелося вдарити її вдруге, кров з розбитої губи потекла сильніше. Марина, приклавши до рани зовсім уже червону хустинку, рвонула двері, намагаючись вийти, та Сахно шарпонув її за плече і опустив на дверях кнопку запобіжника.

— Слухай мене. Хто він і звідки взявся — я поняття не маю. Десь хтось проколовся, ти або я. Адель мертва, тут логіка проста. Чого хоче наш новий співучасник — хрін його знає. Але навіть не думай уникнути усього цього. Якщо зажадає грошей, платити будемо разом. Не думаю,