Андрій Анатолійович Кокотюха - Там, де поховано Адель...

що будуть інші вимоги. Я зроблю все можливе, аби ця виплата була одноразовою, і нас лишили в спокої. Чий прокол, чия помилка і де — не до цього зараз. Поки з ним не зустрінуся, все одно нічого не проясниться. Згодна?

Марина витирала кров і сльози, розвозячи червоні смуги по обличчю.

— Згодна?

Вона приречено кивнула.

— От і добренько, — він погладив її по голові, пригорнув до себе. Марина не пручалася, навіть ткнулася замурзаним обличчям йому в груди, вимазуючи коричневу шкірянку. Пусте. Головне — заспокоїти. Канчук із пряником. Повноцінного пряника, правда, не вийде, нема особливого бажання, за ці дні Сахно забув про існування будь-яких бажань, та й небезпечно це, їх не повинні бачити разом ще довго, така умова була, і її ніхто не скасовував.

— Ти побив мене…

— Бо дурною була Ти й далі мені потрібна, Маринко. Переживемо цю халепу, не бійся.

Він хотів цмокнути її в губи, але, зиркнувши на закривавленого рота, не зміг перебороти відрази. Раптом згадаюся, що закривавлене горло Аделі таки довелося б побачити, якби розкопали могилу… Хрін вам, темно було… Обмежився якимось батьківським поцілунком у тім’я.

Два наступних дні видалися ще більш пекельними: незнайомець не озивався. Сахно не знаходив собі місця, метався по квартирі, мов в'язень у камері-одиночці, до якої потрапив уперше і йому нема куди дівати енергію. З роботи, само собою, відпустили, горе в людини. Колеги задовбали своїми ввічливими співчутливими дзвінками. А пізно ввечері шостого дня від часу зникнення Аделі телефон дзеленькнув, як здаюся Сахнові, обнадійливо. І він не помилився. У трубці чувся звичний вже голос незнайомця.

6

— Чого вирячився? Язик проковтнув?

— Привіт… Оце так…

— Отак, отак. Не гаймо часу, дорогий друже. Давай сюди кейс. Не думав, що в тебе вийде, хвалю.

— Не думав… Для чого ж посилав?

— Якби не вийшло, тебе б гепнули. Так тобі й треба, суко. Чого стоїш, як хрін Казанови?

— Не второпаю ніяк…

— Тобі й не дано, придурку. Все дуже просто…

Сахно припаркувався за квартал від вказаного місця, як і було сказано. Говорив незнайомець досить спокійно, але його слова однозначно сприймалися як наказ. Сахно зрозумів, що в його ситуації легше тупо, мов той зомбі, виконувати, що скажуть, і не рипатися. І все скінчиться, обіцяв незнайомець.

Сахна мало цікавила назва нічного клубу, в бік якого він прямував о двадцять першій сорок п’ять під дрібнесеньким дощем, який дратував більше, ніж холодна осіння злива. Нічних клубів розвелося до чорта, і якщо пам’ятати кожну понтовиту назву, власне ім’я забудеш. Він десь чув, що бандити й «нові» називають їх за порядковими номерами або — іменем хазяїна. Поїхали, гуднемо до Каримчика… Він намагався крокувати впевнено, це йому, здається, вдалося. На стоянці чекали господарів різнокаліберні іномарки. Сахна цікавила темно-синя «мазда», незнайомець обіцяв, що вона буде припаркована скраю, просто біля брівки. Не обдурив. На Сахна ніхто не звертав уваги, і він боязко взявся за ручку дверцят з боку водія. Все ще не вірячи, що сирена не загуде, він із затятістю справжнього зомбі — от учепилося слівце! — смикнув дверцята, автоматично втягуючи голову в плечі, боячись, що спрацює сигналізація. Незнайомий замовник і тут не обдурив, ніщо не порушило тишу клубної стоянки. Отож — швидше до дії! Сахно звичним рухом відчинив бардачок. Ключі, як і було обіцяно, лежали там. Затиснувши їх у кулак, Сахно хряснув дверцятами і кинувся до своїх «жигулів».

До потрібного будинку на Тарасівській дістався швидко. Чомусь подумалося, що йому в цім таланить. Перетнувши темне подвір'я-колодязь, опинився біля вказаного під’їзду. Тиша й спокій. Смикнув ручку — незнайомець попереджав, що двері можуть бути замкнені. У кожного мешканця — свій ключ від під’їзду, і в нього такий ключ є, найменший у зв'язці. Знайшовши, він акуратно причинив за собою двері і, вдихаючи стійкий запах котячого лайна, подолав три поверхи.

Дебелі чорні двері. Не броньовані, але міцні. Фортеця. Приступом взяти її важче, але в нього є ключик. Найбільший у в’язці. Таких замків Сахно ніколи не відчиняв, але незнайомець пояснив, як це робиться. Натиснути, повернути, знову натиснути. Є! За цими дверима — ще двері, для них — інший ключик. Сахно застиг на місці, згадавши, що для страховки мусив подзвонити в двері. Раптом якась несподіванка, і хтось удома, в такому разі можна удати п’яненького, котрий помилився квартирою. Незнайомець навіть прізвище назвав, на яке слід посилатися, той живе у сусідньому під’їзді, Сахна туди й пошлють. Та за дверима не було ніякого руху, і Сахно рішуче повернув ключ, і ще раз. Вхід вільний.

Світла було наказано не вмикати, Сахнові пояснили, куди слід іти. Причинивши обоє дверей, він постояв хвилин з десять, звикаючи до темряви. Потім обережно рушив навпомацки довгим коридором. М’який ворсистий килим під ногами робив його кроки нечутними, і Сахно здався собі привидом. Заблукати було неможливо, потрібні йому двері знаходилися в кінці коридора ліворуч. Вони теж були зачинені, і хоча ключик від них був у Сахна, він виконав наказ і ліктем висадив скло. Дзенькіт, здавалося, чувся на кілька кварталів, Сахно навіть присів, бо вже встиг звикнути до тиші. Нічого не сталося, і він, відчинивши замок зсередини, зайшов до кімнати.

Як і пояснювали, він потрапив до кабінету. Обриси шафи, робочий стіл, комп’ютер, поряд угадувався факс. На стінах вимальовувалися картини, його цікавила та, що була просто над столом.

Сахно акуратно зняв її, оцінивши вагу рами, і, провівши по стіні рукою, намацав металеві дверцята вмурованого сейфа. Тут без світла не обійтися, Сахно пошукав сірники в кишені шкірянки, та згадав, що залишив їх у машині. Твою ж маму! Він так само навпомацки вийшов до передпокою. Кухня просто при вході, там точно є сірники. На пошуки пішло хвилин з десять дорогоцінного часу, спробуй вгадай, де в незнайомій квартирі зберігаються сірники. Повернувшись до сейфа, він присвітив. Автоматичний замок, треба набрати код, який незнайомець звелів запам’ятати, і Сахно чесно вивчив усі сім цифр. Сірник