Генрі Лайон Олді - Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

їхньому наближенні. Один вибухнув бузковою хмарою, засипавши тротуар жарким хрускотом друзок. Будинки навалювалися зверху чорними проваллями вікон. Над головами завивав вітер, вирвавшись із сотень, тисяч, міріадів динаміків і телевізорів, позаду наростало виття й рев: хижак не бажав випускати здобич, йдучи назирці.

Ось-ось наздожене.

Навколо, скрадливо почавшися з випадкових перехожих, каруселлю завертілася людська завірюха. Година пік, мітинги протесту, демонстрації на захист, День пива, штовханина за квитками на модного співака; очікування феєрверку, що спресовує глядачів у рухливий моноліт, народні гуляння, мурашники ярмарків кишіли продавцями й покупцями, чемпіонати з футболу вивергали вболівальників із прапорцями в руках, базари і ринки, товкучки і дешеві розпродажі — діти намагалися гратися з големчиками, намагаючись відірвати руки й ноги, хтось ліз на трибуну, спокушаючи перспективою зростання валового продукту, а хтось ліз на звірика, бажаючи покататися, звідусіль сунули пластикові келихи з пивом, рекламки «Гербалайфу», пропонували схуднути за три дні, обіцяли хрещення й обрізання, візит до екстрасенса, листове залізо, роботу вдома, еміграцію до Канади, субсидії, кредити й турне Середземним морем, вигране в шоу-акції «Не дай собі засохнути» — розчиняючи, перемелюючи, висотуючи сили, всмоктуючи жирними губами, витягнутими в трубочку…

— На місці стій, раз-два! Р-р-рівняйсь! Смир-р-рно! Рівняння на середину!

Бас Старшини гучним гуркотом відбився від стін, ті кинулися врозтіч, розтинаючи людське море надвоє — і найближча вулиця здригнулася мокрим псом, струсивши натовп мешканців у провулки. Завмерла, витягнулася дзвінкою струною. Ліхтарі яскраво спалахнули, освітлюючи дорогу: пряму, як стріла, що летить до мети. Будинки віддали честь, вітер захлинувся стройовим вітанням. Попереду рівним ланцюгом бігли големчики, підтримуючи поранених побратимів: авангард, готовий у разі чого першим вступити в бій.

— Біго-о-ом марш!!!

На бігу лікар озирнувся. Місто за спиною спучувалося будівництвами і ремонтами, асфальт, тріскаючись, просідав, будівлі відрощували мансарди і кетяги гаражів, поспішаючи перекрити прохід траншеями, латаючи рану швами водопровідних і газових труб, відрізаючи власних найманців, які в захваті гонитви ледве не перетворилися з мисливців на втікачів; і ревіння за спиною стало глухіше, відступивши, але не зникнувши до кінця.

Нова нотка пробилася в ревінні.

— Лю-ю-юди! Де ви всі?! Лю-ю-юди! Відгукніться! Я хочу залишитися з вами! Я не хочу назад! Лю-ю-юди-и-и!..

Механічний, немов з репродуктора, голос посилився, линучи звідусіль. Ударив, здригнувся, відкотився назад і затихнув на віддалі.

— Здається, у нього вийшло…

— Розлом! Я бачу розлом!

— Не відставати! Підтягнися!..

Чи є у мене жетони, думав лікар. Наявність жетонів здавалася дуже важливою. Він був певний у цьому.

Є!

— Ось, візьміть… У мене багато. На всіх вистачить!

— Спасибі…

— Ось іще… картка!

— Від імені служби виголошую вам подяку!

Турнікет. Ескалатор. На платформі — жадана порожнеча. Потяг чекає біля перону, нервово розкрив двері й витанцьовує на рейках.

— Швидше!

— Я встигну, встигну!..

— Обережно, двері зачиняються. Наступна станція…

Назви станції він не розчув. Потяг рвонув з місця в кар’єр, так що пасажири ледве встигли похапатися за поручні. Поїзд миттєво набрав швидкість. Нарешті відновивши рівновагу, лікар з цікавістю огледів вагон. Всі його супутники були тут. Але лікар дивився не на тих, що стояли. А на тих, хто займав сидіння у вагоні.

Манекени. Голі манекени з ледве наміченими обличчями виблискували рожевим пластиком. Скільки роботи! Скільки улюбленої роботи, яку слід виконати. Тепер у нього буде на це час. У нього буде багато часу…

Поїзд відчутно труснуло на стику. Світло у вагоні мигнуло, згасло, знов спалахнуло, невпевнено мерехтячи. Навалилася хвиля нудоти.

— Тримайтеся, лікарю!

— Тримайтеся!

— Залишилося зовсім трохи…

— Громадяни пасажири, просимо зберігати спокій…

Відпустило. Важкість в грудях зникла, серце забилося рівніше, і разом з пульсом рівніше пішов потяг. У очах посвітлішало — лампи спалахнули на повну силу.

— Ура!

— Прорвалися!..

Кінцева станція. Громадяни пасажири, прохання звільнити вагони…

Двері з шипінням розійшлися, і лікар, не відчуваючи під собою ніг, зробив крок на освітлений перон.

— Приїхали?

— Так.

— Додому?

Ескалатор рухався дуже поволі, немов величезна доброзичлива істота дбайливо несла лікаря на долоні до виходу. Спиною він відчував, як розсипаються сходинками його супутники. Далі. Ще далі один від одного. Розділяючись, мов пасма волосся під гребенем. Замість кулака — пальці. Час і місце, коли необхідно бути разом, проминули; підступав час і місце самоти, бо ти завжди самотній. У цьому — основа твого справжнього існування. Лікар скривився, відганяючи дурні, шаблонні, тамтешні думки. Треба вчитися думати по-іншому. Треба вчитися не думати.

Унизу, в тиші платформи, досі чекав потяг. Зволікав, перш ніж поїхати, сховатися в тунелі. Жарко позіхала розкрита паща вагона. Десятки три манекенів запрошували лікаря повернутися. І лікар відчував: якщо він залишиться в метро, Поїздок прийме його з прихильністю, бо вони ніколи не зустрінуться віч-на-віч. Втім, можна бути певним: у кожному з вагонів лікар знайде сухі рум’яна й «тоналку», кріпе й монтюри для перук, гумоз, поролон і марлю для товщинок. Манекени звали до себе, не наполягаючи й не кваплячи. Повернутися? Або повернутися по-справжньому: спуститися на платформу, сісти у вагон і заперечно похитати головою? Давши знак Поїздку: відвези назад.

Відвезе.

Без спротиву й умовлянь.

Ескалатор скінчився. Як і раніше не обертаючись, лікар пройшов до скляних дверей, штовхнув їх, опинився в підземному переході. Бетон, порожні кіоски, де протяг торгував шепотом; знову сходи. Вгору, вгору. Місто було порожнє, як кіоски в переході. Кінотеатр, кафе. Магазин уживаного одягу, переговорний пункт, ательє. Порожні, порожні, порожні… Нарешті. Лікар потягнувся і узяв з довірливої порожнечі — погляд. Зроблений з пластику, погляд байдуже лежав на долоні, весь у пилі й нудьзі. Не замислюючись, що він робить, лікар почав розминати погляд в пальцях. «Гусячі лапки» в кутиках очей: від частого сміху. Жменька іскор. Сутінь густих, трохи|ледве| сивіючих брів. Розуміння. Втома. Тіні: мудрі, темні. Пальці рухалися