Генрі Лайон Олді - Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

квартали, або три… Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слів… А вдома — вийде!

— У вас удома?

— У нас — удома.

— Спасибі, я подумаю. Коли зберетеся додому, ви ж мене попередите?

— Звичайно, лікарю!

— Ось і чудово. Отже, вас тут багато що не влаштовує, але, як з’ясувалося, я вам нічим, на жаль, допомогти не можу.

— Не можете.

— Але, принаймні, в пансіонаті вам краще, ніж за його межами?

— Так.

— Чудово. Отже, претензій, скарг і побажань у вас немає?

— Ні-і.

— Тоді можемо вважати, що це питання успішно закрите. Давайте тепер поговоримо про те місце, де ви жили перш, ніж потрапили сюди. Про вашу маму…

— Про мамцю.

— Добре, про мамцю. Про големчиків. Про інших людей — ви згадували, що вони живуть там разом з вами…

— Не разом. Кожен сам. Не разом! Інакше, ніж тут. Ніхто нікому не заважає.

— Так вже зовсім ніхто нікому ніколи не заважає? Зовсім-зовсім?!

— Ну… буває. Зрідка.

— Виходить, і у вас удома не все бездоганно. Дещо спільне все ж таки є? Ось з цього і почнемо…

* * *

Зайшовши до ванної, лікар довго, ретельно вмивався. Змінив лезо в станку для гоління; не розрахувавши зусилля, порізався й довго роздивлявся постраждалу вилицю в дзеркалі. Діставши з шафки бальзам, ретельно змастив поріз. Більшість знайомих лікаря завжди умивалися поспіхом. Можна сказати, на бігу. Попереду маячив багатий на несподіванки день, сотні гомо сапієнсів, близьких і далеких, співробітників, родичів, друзів, ворогів і перших стрічних чекали, згораючи від нетерпіння, мріючи отримати можливість зіткнутися у вічній коловерті й розлетітися, дотримуючися брехливої строгості орбіт. Знайомі лікарі квапилися зробити свій внесок у довколишній хаос, тому й умивалися поспішно. Межі власного всесвіту, званого тілом, їх цікавили в останню чергу, і зовсім не через цінність цих меж; вони латали кордони лише у разі вторгнення ворога, квапливо вибираючи союзників — дантист, хірург, дерматолог…

Досуха витершись махровим рушником, в майці і спортивних штанях, що на колінах йшли пухирями, лікар рушив в особливий кабінет. Він назагал рідко приймав гостей, а сюди не пускав узагалі нікого, навіть як виняток. Тут він відпочивав. Тут на нього чекав спокій: ряди голів з ясно-тілесного пластика, вишикувані на полицях. У цеху з виготовлення манекенів лікаря знали і любили — він завжди щедро оплачував замовлення. Майстри навіть пропонували виготовляти голови за фотографіями або усними портретами, але лікар незмінно відмовлявся. Його цілком влаштовували безликі витвори.

Обличчя — це була його єпархія.

«Сьогодні ми вибираємо обличчя». Назва повісті, автор якої, поза сумнівом, поки був живий, добре розумів таких людей, як лікар. А коли перестав жити, то почав розуміти їх ще краще.

Перш ніж сісти за робочий стіл, лікар поглянув у кут, піднявши очі вгору, вище голови високої людини, і переможно посміхнувся. Там, на стіні, укріплений на міцній консолі, був телевізор. У цій квартирі кожна кімната — а їх налічувалося чимало — була оснащена телевізором. І жоден з екранів не спалахував ось вже близько десяти років. Це були порнографічні гравюри в келії Святого Антонія, ананаси і рябчики з трюфелями перед висохлим аскетом, пляшка коньяку «Ахтамар» напроти алкоголіка «у зав’язці». Спокуса. Легко відмовитися, якщо у тебе її зовсім немає. Більше гідності в тому, щоб щогодини, щохвилини проходити повз спрагле твоєї душі чудовисько, кидаючи на нього байдужий погляд. Лікар відмовився від телебачення не в дні локального Апокаліпсису, коли Вавілонська блудниця реклами верхи на Звірі вторглася в саму плоть будь-якого каналу, вимагаючи купити, купити, купити, а якщо не купити, то замовити в кредит — о ні, реклама залишала його байдужим, навіть дратувала слабо, як струм крихітної батареї. Кислий, лимонний присмак на язику, і баста. Але коли вибрані фільми, які були варті згаяного на них часу, і ще рідкісніші передачі стали розколювати надвоє-натроє, немов геологічним молотком, вторгненням двохвилинних «Гарячих фактів»…

Ти розслабився.

Ти налаштувався.

Ти на порозі катарсису. І раптом:

«У результаті обвалу на шахті… відповідальність за терористичний акт узяла на себе… візит відбудеться, незважаючи на… повінь — стихія, що розбушувалася, — понесла…»

У лікаря були міцні нерви. Найгірше було в іншому. Шукаючи порівняння, він зупинявся на одному-єдиному: знаходячись в ліжку з коханою жінкою, на порозі оргазму, ти раптом виявляєш, що в спальню увірвався зведений хор ім. Л. Паваротті, виконав «Інтернаціонал» і пішов, забувши закрити за собою двері. Забагато людей, думав лікар. Забагато. Купують, вмирають, вирушають у подорожі, купують на виплат, висаджують, домовляються — а ґрати клітки стають товщими й міцнішими. Творець завжди самотній. Шість мільярдів деміургів? Нонсенс.

Він ще раз посміхнувся й сів за робочий стіл.

Дві голови, укріплені на штативних підставках, чекали дотику.

У трельяжі — дзеркала, що оточували стіл з трьох боків, надавали йому вигляду алькова для хворих нарцисизмом ліліпутів — відбивалися руки лікаря, коли він підсунув одну з голів до себе. Далі настала черга коробочок з гримом. Грим він робив сам, за старовинними рецептами, бо справедливо не довіряв промисловості. Там теж дуже багато людей. І всі промишляють. Їх тіні для очей — омана. Туш для вій — брехня. Помада — журавлинний сік, що плямує фарбою вимовлені слова. Скрипку Страдіварі не зробити на конвейєрі. Краще вже попрацювати самому, вкладаючи душу і серце, останнє, що залишилося незайманим у нашу добу відбитків пальців. Лікар обожнював цитувати Франца Мая, медика з Гейдельберга, відчуваючи на язику терпкий присмак XVIII-го століття: «Ось безпечний магазин фарб, яким актор може без шкоди для здоров’я наводити на обличчя чарівну красу і мерзенні пики».

Дуже точно розділено: чарівна краса й мерзенні пики.

Отже, білий грим (вазелін, окис цинку, бджолиний віск, торішній сніг). Сухі рум’яна (крейда, кармін, бензойна настоянка, збентеження діви, трояндова вода). Фарба загального тону (вазелін, окис цинку, кіновар, оранжева, байдужість, охра, кадмій, кориця, вітання на бігу, віск).