Джефрі Тріз - Слідами змови

Коли промова скінчилася, носильники підняли мене знову; якусь мить я боявся; що вони винесуть скриню зі сцени назад у небезпечний коридор. Аж ні! Я полегшено зітхнув, почувши, як гладун вигукнув соковитим басом:

Після запальної суперечки — скомпонованої віршем — вони справді поставили скриню, і я зрозумів, що на деякий час уникнув небезпеки.

Сцена виявилась довга, і за інших обставин я б не всидів спокійно на місці, бо хлопець грав роль леді Анни просто жахливо. Але знаючи, що мене чекає за лаштунками, я волів, щоб сцена тривала багато годин. На жаль, леді Анна незабаром залишила сцену, супроводжувана ріденькими оплесками, якими великодушні глядачі нагородили її з жалощів, а за кілька рядків я у своїй труні подався слідом за нею.

— Що вони залишили в цьому ящику? — бурчав той, що звався Бобом, кинувши скриню на підлогу за лаштунками. Я чув, що він мацає рукою по віку, шукаючи клямки. Але його приятель знову мене врятував.

— Не гай часу, чоловіче. Адже в наступній сцені ми граємо вбивць. Ходімо швидше, нам пора переодягатися.

— Гаразд, гаразд! Оце то п'єса для мандрівної трупи! Доводиться виступати в шести ролях. Міняєш вбрання частіше, ніж сама королева.

Деякий час панувала тиша; до мене долинали тільки голоси акторів на сцені. Я нашорошив вуха, але ніщо не показувало, що сер Філіп був у коридорі. Може, він уже пішов? На щастя, Боб задовольнив мою цікавість, тихенько погукавши одного з своїх друзів:

— А де це ваш ясновельможний лорд?

— О, він уже подався геть, поперекидавши все догори ногами. Незрозуміло, як це він у пошуках хлопця не порозпорював наших камзолів.

— Навіщо йому здався той хлопець?

— Він учинив замах на життя його ясновельможності. Шпурнув каменюку.

— Я не ганю хлопчину. Сподіваюся, що його не спіймають.

— Та де там. Його ясновельможність сказали, що обшукають усеньке місто і виставлять варту на всіх шляхах.

— Он воно що. Виходить, бідолаха не має ніякої надії на порятунок.

— Ніякісінької.

Цю мить пролунав новий, спокійний і байдужий голос:

— Перший і другий убивці — ви готові до виходу?

— Так, так, готові, — озвався Боб, і вони поспішилися з кімнати, щоб вчасно з'явитися на сцені. Їм було байдуже, кого зображати — убивць, ченців чи плакальників. Для них це була просто робота. Я їм позаздрив.

У скрині було душно, але я боявся вилізти. Навіть коли навколо панувала тиша, я не був певний, що в кімнаті немає якогось актора. Може, я ще б ризикнув показатися Бобові, що, коли вірити його словам, поставився б до мене прихильно і не виказав би мене. Але я не міг покластися на інших. Отож я залишився у задушливій скрині, чекаючи, що, зрештою, мені трапиться нагода втекти.

Протягом усього того пекучого літнього дня навколо мене розвивалася трагічна історія короля Річарда Третього. Співали сурми, дріботіли барабани, а коли за сценою мав лютувати бій, усі вільні актори щосили тупцювали навколо мене, відчайдушно горлаючи, гупаючи ногами і крешучи мечами, щоб створити гам, наче стиналися багатотисячні армії. Голова в мене аж розверталася од болю. Лежачи на твердому дні дерев'яної скрині, я відчував кожне двигтіння підлоги. Мене ледве не доконала задуха й смертельна втома після безсонної ночі, але через несусвітний галас я не склепив ні на хвилю очей.

Виходить, сер Філіп обшукує місто. Лаштується виставити сторожу на всіх шляхах. Оце то становище! Хоч я не раз рятувався од не меншої, здавалося б, небезпеки, зараз мене поступово охоплювала тупа байдужість. Я прагнув лише одного: щоб швидше настав кінець цим карколомним пригодам, хай навіть я попаду до рук ворога.

Нарешті п'єса скінчилася. Я чув оплески глядачів, гомін людей, що розходилися, жваві балачки акторів, які вешталися навколо. Дехто розмовляв про грошовий збір; їх, очевидячки, потішила звістка, що воротар зібрав майже сорок шилінгів. Інші передавали стиха один одному плітки, когось гудили: Вільям Десмонд, мовляв, став надто гладкий, щоб грати Річарда, «леді Анна» ніяка, а комусь зовсім не хочуть давати пристойної ролі. Раптом розмови припинилися, бо до кімнати вскочив товстун, що, за всіма ознаками, був хазяїн трупи.

— Ану ворушіться, хлопці! — мовив він. — Скидайте мерщій костюми та пакуйте манатки: вози вже стоять готові. До Кендала двадцять п'ять миль з гаком, а ви знаєте, які тут дороги. Поки доїдемо, й стемніє.

Кендал! Крізь морок відчаю блиснув промінь надії. Значить, наприкінці цього ж дня актори виїдуть до Кендала! Аби тільки мене ніхто не викрив, я промину сторожові кордони сера Філіпа… Потрапити до Карлайла, може, було б і краще, але опинитися в Кендалі теж непогано. Аби тільки ніхто не заглянув у мою схованку…

Марні сподівання. А може, якщо я здамся на їхню ласку, вони мене не викажуть? Навряд чи вони вподобали сера Філіпа за те, що він удерся до них під час вистави. Отож у них немає особливих підстав робити йому послугу.

З іншого боку, міркував я, мандрівні актори страшенно бояться суддів. У кожному місті їм перш за все доводиться прохати дозволу дати виставу, і, якщо виявиться, що вони допомагають злочинцеві (дивно було усвідомити, що я — злочинець!), їх, чого доброго, назавжди позбавлять права виступати на кону. До того ж серед цього злиденного люду міг знайтися якийсь бідолаха, що спокусився б на обіцяну від сера Філіпа винагороду і виказав би мене.

Ні, я не хотів покладатися без конечної потреби на акторів.

Люди почали спаковувати реквізит. Вони грюкали ящиками, дорікали один одному, що беруть речі, а потім не кладуть їх на місце. Всі ганяли з різними дорученнями двох чи трьох хлопців,