Ілля Андрійович Хоменко - Казки для бабусі

хтось викликав ліфт, тож замикання електричного ланцюга озвалося в усьому тілі ледь відчутним поколюванням). Вийшов на подвір'я лікарні. Дощ радо накинувся на беззахисну жертву, неначе вирішив саме на ньому зігнати свою ненависть до парасольок та водонепроникного взуття. Похмілля ледь-ледь відступало. Холодні струминки стікали за комір. Вулиця була непривітна, майже безлюдна. Сірі будинки з однаковими білими фіранками у віконницях скидалися на ряд солдат-піхотинців, що здаються в полон. По ліву руч, у поодиноких прогалинах між бетонованими стінами темніли вишмагані дощем річкові брижі. По праву руч хащі будівель здавалися похмурими та непролазними. Зрідка по калюжах пролітали не гальмуючи автомобілі й оббризкували перехожих брудною водою. На дванадцятому поверсі одного з цих кам'яних вуликів було й чарівникове помешкання.

Двері відчинилися після третього дзвоника, і хазяїн ступив до тісного затишку своєї квартири. Дружина пирхнула невдоволено і, не чекаючи чоловіка, пішла до кухні, — її пропалений хвартух звихрив кислий запах їжі. Якусь мить він стояв, прихилившись до одвірка. З нього крапотіло. По вітальні розбігались ручайочки. Відчувалося — неприємної розмови не уникнути.

— Хоч би парасолю брав із собою, — дзенькнула об стіл тарілка. — Звову похмілля?

— Так.

Дружина відсунула ногою стільця. (Чарівникові спало на гадку, як він колись милувався її поставою). Сіла, немов зібгалася навпіл від удару.

— Знову котиків доправляв?

— Знову котиків.

— Діточок розважав? — Діточок.

— То як?

Чарівник зітхнув і марно спробував уявити собі неначебто вдихає пахощі квітучої акації. А вголос, ніби розмірковуючи, проказав:

— Вони усміхаються.

— Усміхаються. І помирають. Помирають усміхнено. Ти хоч би раз піднявсь до інфекційного відділення! Хоч би раз подивився, як вивозять їх на каталці з ізолятора. Холодних. З отією безглуздою посмішкою. А він їм котиків доправляє крізь стіни…

Чарівник похлинувся повітрям, квапливо, з відчаєм у голосі мовив:

— Я не можу.

— Ти не можеш? Що?

Запала тиша. Якусь хвилю він не зважувався вести розмову далі. По тому все-таки спитав, завваживши, що на столі бракує ще одного прибора:

— Де брат?

— Брат? На роботі.

— Але ж йому сьогодні не можна! Він ще вчора підступив до межі!

— Учора? Вчора в реанімації будо три летальні випадки. Він — не ти. Це ти — страхопуд. Котиків доправляєш.

Небо неначе впало на нього, розітнувши дах і стелю та розсипавшись по кутках зірками-іскрами з очей. Він усе збагнув. Тому й не відважився на запитання, що мало не зірвалося з язика, — відповідь була йому відома. Але жінка не зглянулася на нього:

— Поки ти брьохався по калюжах, телефонували з лікарні. Твій брат знепритомнів у лабораторії. Намагався створити речовину, здатну блокувати розмноження вірусу. Не витримав перевантаження. Зараз він слабший за тебе. Слабший! Але він зробив спробу. А ти…

Усі чарівники рано чи пізно так закінчують своє життя. Коли постійно стомлюєшся, похмілля навідує тебе дедалі частіше, — а якогось дня вже не відступить. Зловтішно бухаючи в скроні поштовхами вируючої крові, накине на очі чорного каптура й потягне за собою, — потягне у прірву, туди, де нема ні думок, ні почуттів. Усі так закінчують. Але чарівник не міг дозволити собі повірити в те, що брат не сяде більше з ними за стіл. Він прошепотів закляття й одним порухом, наче бур'ян, вирвав пекуче відчуття порожнечі… Жінка прочитала по його губах благання змилуватися, криво посміхнулась.

— Колись ти був не такий. Не відсиджувався в затінку — ліз у саме пекло. В Шакалячій ущелині… Пам'ятаєш сутичку з адептами Чорного каменя?

— Тоді була війна.

— А нині? Хіба тепер люди не помирають?

Вона не сподівалась на відповідь, — була цілковито впевнена, що правда на її боці. Тареля перед чарівником сяяла вимитою порцеляновою порожнечею. Чайник давно закипів і повільно вихолоджувався.

Стосик списаних аркушів паперу лежав край кухонного столика — між ополоником та хлібиною. Мабуть, розігріваючи обід, господиня вкотре перечитувала свої нотатки. Чарівник потяг до себе ті аркушики, зупинив зір на поспіхом накреслених графіках, формулах, почерканих упереміш із дивними знаками, не відомими навіть йому. Зачепився поглядом за гачок інтеграла. Поплямкав губами, подумки перевіряючи деякі обчислення. Математичний апарат переконливий, але…

— Хочеш подіяти на субмолекулярну струкТуру вірусу методом магічних флуктуацій? — спитав він.

Жінка кивнула.

— Нічого не вийде. Я намагався.

— А я спробую ще раз. І ще…

— Епідемію так не зупиниш. Твої розрахунки правильні лише на перший погляд. Похибка — у методі.

— Я йтиму до кінця.

— І марно загинеш. Твоя межа вже ось-ось…

— Зате ти недаремно зостанешся жити.

— Та зрозумій же ти! Зрозумій! — Він зірвався на крик, і той крик, схожий на плач і на стогін водночас, заметався по квартирі, лякаючи меблі, й вони закружляли в божевільному танку. — Адже я теж не вічний! Я теж невдовзі одійду! Але так ми нічого, анічогісінько не досягнемо! Наші знання — безсилі, наші розрахунки — сміховинні! Адже всі згоріли, всі: і Ральф, і Олоф, і Брюно! І брат! А оце — ти. І нічого не змінилося.

— Тобі начхати на епідемію. Тобі начхати на брата. Тобі начхати на мене.

Вона скинула фартушка, поправила зачіску. Але він усе ще говорив, плутаючись у простісіньких реченнях, затинаючись на півслові.

— Я… Ти… Не те, як ти не можеш?.. Пам'ятаєш, коли ми починали. Формули, закляття — і все намарно. А просто ти розучилася любити їх, цих дітей! Відтоді, як стала лікарем! Життя за них віддати ладна — а не любиш. І не жалієш. Вона, ця зараза, сильніша од нас. Звідки вона тільки взялася… Вражає лишень дітей, це ж треба таке! Самих дітей! Пам'ятаєш, як я покинув ординатуру? Я не міг бачити, як вони страждають, не міг чути їхнього стогону. Щось ми робимо не те. Все — не те. І наше чаклування, і професорські пробірки. Адже термінальна стадія все одно настає.

— Ми боремося. За