Ілля Андрійович Хоменко - Казки для бабусі

— Ти не впізнала мене? — спитав Русалоньку Принц.

— У генеральському строї ти на себе не схожий. Я так ждала тебе. А впізнала не одразу.

— Я шукав тебе по всіх усюдах.

— Я знала.

М'яка ворса чарівного килима зігрівала їх. Чарівний плащ, блискотливий і невагомий, захищав од космічної порожнечі. Не освітлена зсередини напівзруйнована корабельна рубка була схожа на печеру в тілі старої гори, на дупло якогось дерева-гіганта. Ельфи, гноми та феї радісно залишали потаємні закапелки ракети, віталися, обіймали Русалоньку та вмощувалися на чарівному килимі. При цьому вони знімали свої закляття з того місця, що правило їм за пристановисько, забирали з собою частку свого чаклунства. Від цього не закріплені нічим, окрім чарів, давно непридатні деталі двигунів розповзалися, трубопроводи рвалися та покривались іржею просто на очах, і згубний космічний холод заповзав у безлюдні каюти. З кожною хвилиною «Нещадний» дедалі більше скидався на купу металобрухту, якою він фактично вже був упродовж багатьох днів. Світлячки весело кружляли в танку, жартома підхоплювали й ламали люті промені імперських пошукових локаторів.

— Ми тепер завжди будемо разом, — сказав Принц.

— Завжди, — відгукнулася Русалонька. Крізь переборку рушійного відсіку крекчучи протисся літній опецькуватий джин. Сів на ріжечку килима, поправив бороду і, як це вміють старі, заговорив, нікого не слухаючи, От, мовляв, скільки разів намагалися вони вирятувати Русалоньку від тих бридких чаклунів, як несолодко було їм під час двобою з чорними силами, що їх недобрі людські руки видерли з серця природи й поставили слугувати собі. Як урешті-решт поталанило Принцу відшукати на одній планеті розбиту й залишену командою вогненну колісницю. Як ладнали її, а водночас потай вивчали вразливі місця супротивника. Важко, ох як важко було весь час підтримувати непридатну колісницю в пристойних межах, — і все мало не пішло прахом, коли начальник чаклунів звелів налити в оту схованку, де сидів джин, смердючу рідину. Ледь не стопив старого, адже намокла його чарівна борода… Ох і лихий чаклун, лютий-лютий…

— Він не лихий, — мовила Русалонька.

— Лихий-лихий, — замотав головою джин (од його бороди і вдяганки все ще відгонило запахом реактивного палива).

— Він не лихий. Навпаки, добрий. Любив мої співи, і зоряні ночі, ніколи не принижував своїх підлеглих.

— Саме так, він добрий, — ствердно кивнув Принц. — Він намагався тебе захистити. І хотів, щоб ми були разом. Хоч і вірив у принципи імперії, а душа в нього була світла.

— Ти міг зізнатися йому.

— Я не зважився. Але він і сам здогадався нарешті.

— Ми згадуватимемо його повсякчас.

— Так.

— А я не буду згадувати його, не буду, не буду, — наполягав на своєму джин.

Крізь прогалину в борту виднівся компас. Міріади зірок пропливали неквапливо й велично, мовчки вдивляючись в обличчя Русалоньки й Принца.

Як завжди, імперія дотримувалася своїх принципів — вона шукала Русалоньку довго-довго. Аж поки матеріали цієї справи склали в мішок, сховали до припалих пилом архівів і замкнули на вісім замків. Вирішили їх нікому не показувати. А начальника порту про всяк випадок увільнили. Не тому, що на нього за віщось упала підозра, ні. Коли б це сталося, він так просто не одкараскався б…

Невдовзі він подав у відставку. Повернувся на рідну планету, до свого нікому не відомого містечка. Постарів, посивів. Зайнявся вирощуванням овочів. На зорі він уже не задивлявся, — замість оксамитової чорноти неба над головою тепер йому більше був до душі родючий ґрунт під ногами. А ще він чомусь не злюбив музику. Якщо хтось у його присутності заводив пісню, він затикав вуха. Важко було повірити, що такий мовчазний відлюдько здатен тужити і мріяти. А він, до речі, мріяв і тужив. І часто, надто ві сні шепотів: «Але ж вона ждала Принца… То була не моя Русалонька, не моя…»

Своєї Русалоньки він так і не знайшов.

Якщо я вмію лікувати людей, то на-

віщо мені займатися чимось іншим?

Кіт прослизнув крізь тьмаве скло й зістрибнув на підлогу. Перед тим як здертися на ліжко, шляхетно шаркнув лапкою по казенного вигляду лілолеуму та стягнув з голови рожевий ковпачок, як і годиться добре вихованому котові. Хлопчик подав назустріч приятелеві руку. Щось буркочучи про дощовиту осінь та передчасні зазимки, кіт заліз під ковдру, пововтузився, допоки вмостивсь якомога затишніше, а тоді замуркотів. Його колискова кликала в той світ, що був непідвладний гірким пігулкам, безсонню та болю.

Під заспокійливе муркотіння повіки заплющувалися несамохіть. Надокучливе гуготіння дощу за вікном розчинялося в шерехові моря, в шелесті незнайомих рослин… Коли прочинилися білі двері палати й крізь отвір показалося сховане по самісінькі очі марлевою маскою обличчя медсестри, хлопчик уже спав. Жінка вирішила не будити його (тим паче, що турбувати пацієнтів їй категорично заборонялося, адже кожна мить супокою, відвойованого в недуги, тут уже вважалася щастям). Вона тільки підправила ковдерку та поклала на тумбочку кілька пігулок у кольорових облатках. Кота на цей час у ліжку вже не було, залишились хіба що тепла заглибина та кілька шерстинок. І з легкої усмішки на хлопчикових вустах можна було здогадатися, що пухнастий товариш не покинув його, — навпаки, — спокійно й невимушено перебрався в щасливий дитячий сон…

Пальці тремтіли. Щоб угамувати цей дрож, чарівникові довелося стиснути кулаки. Головний біль стрельнув у потилицю, врізався в праву скроню, тупими голками штрикнув по очах, від чого йому перехопило дух, а чоло зросив холодний піт. Побратими по ремеслу називали цей стан похміллям. Воно приходило тоді, коли організмові не вдавалося вчасно поновити затрачені на чаклування сили, і вважалося надзвичайно кепською штукою. Мабуть, саме дослід із котом вартував йому сьогодні ой як не дешево. Та вже годі. Трохи похитуючись, він спустився сходами чорного хідника (на другому поверсі