Юрій Тис-Крохмалюк - К7

— Ех, якби я скермував ракетку в глиб Радянського Союзу, ти побачив би куди гірші оселі!

Семен кермував ракеткою вздовж ріки, а вона то звільнювала свій лет, то мчала з такою скорістю, що на екрані тільки й миготіли невиразні жовто-зелені плями. Деталі землі почали зникати, появилися великі географічні конфігурації, цілі пасма гір, ріки стали крученими ниточками, зникали міста, і земля видимо набрала кулястої форми.

— Висота п’ятдесят тисяч метрів! — пояснив Семен. — Летимо далі вгору!

Я спостерігав це видовище з запертим віддихом. Здавалося, що це не ракета, а я лечу у безпросвітні простори, з яких видніли континенти й океани, наче на малому глобі. Ось появилася Європа, вона поволі разом з африканським масивом оберталася вправо, появилися обидві Америки, а згодом знову Тихий океан. Наша планета маліла й маліла, її обриси стали невиразні, замрячені.

— Це атмосфера, — пояснив Семен.

Та ось ракета почала опускатися знову на землю. Росли виміри глобу, виразніше почали виступати зариси суходолів. Океаном плив корабель, що залишав за собою смугу білої піни, на мить майнули морські хвилі, і враз усе зникло. Семен вимкнув апарат.

— Ракета спочиває на дні моря. Невеличка експлозія виключає, щоб вона будь-коли виплила на поверхню води. Кінець!

Дядько задумався.

— Здійснюються наші задуми! — промовив тихо. — Шкода тільки ракетки!

— Не маємо іншого виходу! — відповів Семен. — Я міг би стягнути її назад, але це небезпечно. Могла б попасти в непокликані руки тих, що її шукають. Не можемо рискувати, це втрати враховані на конто наших проб. Гірше те, що кожного разу втрачаємо цінну кількість погінного матеріалу.

— Так! Маю невеликі тільки припаси. Мінеральних сирівців для продукції К7 мало, і їхня видайність невелика. Те, що маємо, я випродукував продовж багатьох років. Шукати сьогодні за рідкісним мінералом стає небезпечно. Боюся, що вже звернули увагу. Казали мені, що хтось викуповує непотрібний досі рідкісний мінерал невідомо для якої цілі, бо ж він невжиток. А коли почнуть його досліджувати, можуть попасти на те, що й ми: на силу, яка усуває гравітацію. Це знищило б усі наші плани.

— Хіба, — додав по хвилині, — пошукати б нам К7 деінде.

— Деінде?

— Еге ж, не на нашій планеті. Місяць, наприклад, не має магнетичного поля. Яка причина — не знаємо. Може, тому що нема в ньому заліза, але теж можливо, що там є мінерал, споріднений з К7. Це тільки здогад.

— Я вже певен, що полечу на Місяць! — засміявся Семен.

— І я! — додав я знічев’я та й сам зразу ж злякався такої думки.

— Може, на Місяць, а може, ще дальше! Нічого ми не знаємо. Подорож на Місяць не така цікава, обидві експедиції, що їх досі вивінувала міжнародна організація, повернулися з негативним вислідом. Нічого цінного не знайшли, і тому готовлять польоти на інші планети. Це нам на руку. Треба б причалити для безпеки на невидній стороні Місяця, щоб навіть випадково ніхто нас не міг завважити. Прослідити фільтрами для темних випромінювань поверхню за покладами мінералів для виробу К7. Треба…

Дядько говорив наче б до себе. Розвивав плани та проблеми, аналізував питання безпеки, висловлював здогади й сумніви.

— Ідеться про те, щоб поклади були на поверхні Місяця. Закладати там копальні немислимо. Усе доведеться дослідити на місці.

Дядько запалив погаслу сигару.

— Можливо, наші припаси доведуть нас до нашої мети. Тоді міжпланетарний політ стане зайвим. Подумаю ще і вирішу! Побачимо!

— Побачимо! — засміявся Семен, повторяючи звичне дядькове слово, що означало кінець розмови.

І таки час було кінчати розмову. Семен прохав поздоровити Гаську і її сім’ю, я долучився до привіту, і ми вимкнули апарат.

— Несамовиті історії! — заговорив я до Семена.

— Поволі входитимеш у ці наші оправи і побачиш, що вони не тільки несамовиті, але й дуже небезпечні. На кожному кроці нам грозитиме смерть. За велику справу. Якщо ти готовий… як це написано в старих книгах? Як закликали козаків до війська полковники Хмеля? — Семен потер долонею чоло; врешті пригадав собі: — «Хто хоче, щоб його за віру Христову, за отчизну на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, жахливо мучили і стяли, хто хоче горло для тих святих справ віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами!»

Звернувся до мене:

— Якщо ти, Паньку, готовий, якщо ти хочеш…

Я виструнчився:

— Так, я з вами. Наказуй!

Ми стиснули один одному долоні.

Я залишився сам. Блукав по перелісках, роздумував. Уночі опанував мене страх. Ану ж уб’ють мене справді? Катуватимуть? Не знав, хто міг би це робити, але коли тобі вибивають зуби, факт є фактом, і не має значення, хто це зробив. Гинути, коли перед моїм молодим життям забави, дівчата? Згодом ці думки кудись провалились, і на місце страху в мені появився геройський настрій. Рішений на все, я заснув спокійним сном.

Ми завернули автом на широке міжконтинентальне шосе і помчали щонайвищою скорістю. Провадити авто без обмеження скорости — це моя пристрасть! Тож я видобув з важкого Семенового воза, що тільки міг: 300 кілометрів на годину! Віз тільки злегка погойдувався на ледь помітних нерівностях асфальту, і мені здавалося, що не їду по землі, а пливу в повітрі. Під містом ми стрічали ще численні авта, але чим далі мчали в глиб країни, тим самітніше ставало шосе. Біля нас пролітали плоскі порожні пампи, пустинні околиці і праліси, непрохідні пущі, повні верескливих мавп та папуг. Здалеку видніли і ось уже наблизилися червоні верхи гір, небосяжних хребтів, скелястих і гострих, наче викресаних потужним, несамовитим приладом у велетенські кольорові брили. Ми їхали у незаселені простори, дикі і первісні, де ніхто не в силі нас слідити ні підслухувати.

Семен дрімав цілу дорогу, був виснажений працею останніх тижнів. І мені пригодився б відпочинок, коли б я думав категоріями мого попереднього життя. Але сьогодні не