Юрій Тис-Крохмалюк - К7

те: я звик уже спати ледве кілька годин, товктися по незайманих нетрях, вилазити на дикі скелі, а в кімнаті дослідів провірювати простір, розшукуючи підозрілі хвилі і негайно міняючи наші. Нас шукали всі держави світу. Ставало дедалі тісніше у просторах, розмови з дядьком ми мусіли обмежувати до найважливіших тільки вимін думок. Ми мали ракети більших вимірів, а складові частини до них виробляли ночами в заводі Семена.

Я зменшив скорість авта. Семен прокинувся й ввімкнув особливий радаровий прилад. Я глипнув на екран. У віддалі кількох сот кілометрів ні позаду нас, ні перед нами не було живої душі. Ось ще хвилина, і я повернув у глиб зелені. Тут ми заховали авто так, що з шосе не було його видно, і рушили в ліс. За кілька годин ми опинилися над глибоким проваллям. Ген унизу плила велетенська ріка, яка губилася у непрохідних пралісах. Але нам ніколи було втішатися чудесною природою. Ми подалися швидким кроком майже незримою кам’яною стежкою вздовж провалля.

За невеликим виступом скелі ми зупинилися. Аж тепер я помітив, що Семен несе подовгасту скриньку, яку саме тепер відчинив. У ній лежали довгі вузькі ракетки. Звільна наставляв Семен перстені на їхніх голівках: 50, 30, 10, 5. Провіривши якісь дрібні прилади, він впустив ракетки у вижолоблені в скелі приміщення для них.

Ми верталися середньою скорістю. Надходив вечір, небо зайнялося яскравими кольорами, і здалеку замерехтіли внизу тисячі світел міста. Ми не мали потреби в’їжджати у місто. Завод був розташований у підміській горбкуватій околиці, сусідами були люди, які бажали відпочити від великоміського гамору і в цій дільниці мали свої котеджі.

У кімнаті ми вглибилися у фотелі. Семен покликав прислугу й замовив вечерю. Примкнув очі. Останні тижні вичерпали нас до краю.

— Але завдання виконали на час! — промовив Семен, неначе відчуваючи мої думки. — Після вечері зголосимо дядькові: ми готові!

Я мовчав. Напівугруз у фотелі і сам не знав, коли здрімнувся…

Раптом я схопився. Те саме зробив Семен. Під дверима почулася гостра перепалка слів, чути було голос слуги і якийсь інший, подражнений, тонкий. Я сягнув до кишені. Зброя як завжди була напоготові. Рвучко відчинилися двері, і в кімнату, наче штовхнений незримою силою, влетів слуга, захитався і ледве вдержався на ногах, в останній хвилині вхопившись рукою за одвірок.

А за ним появилася Гаська. Обличчя багряніло в неї від люті, я не мав часу спам’ятатися, як почув здивовано радісний голос Семена:

— Гаська!

— А Гаська! Я! Чому це не впускають мене до тебе? Які тут порядки?!

Вона грізно глянула на старого слугу.

— Три вечері! — наказав Семен, і слуга вийшов.

— Мене прислали сюди на університетські студії! Як тобі це подобається?

— Мені не подобається! — з місця відповів я.

— Негайно мушу знайти тобі мешкання.

— Яке мешкання? Я буду жити тут!

— Де тут? — це Семен.

— Де тут? — це я.

— Тут, у вас. Маєте шість кімнат?

— Маю.

— Три будуть для мене. Дві з балконом, одну з видом на гори.

— Ага! — скрикнув я. — А нам що залишиться?

— Дві з видом на вулицю, одна з видом на фабрику! — відповіла Гаська.

— То ти вже й встигла розглянутися! — злобно завважив я й заперечив: — Таке не може бути!

— Побачимо! — заспокоїлася вже Гаська. — Дактилі маєте для мене?

Семен без слова відчинив буфет і подав Гасьці коробку добірних овочів.

Приглушено задзвонив телефон. Семен підняв слухавку, очима вказуючи мені другу. Це в нас так завелося, завжди хтось з нас слухав розмову, бо могли бути важливі справи, які треба б послухати другому, або записати на стрічку. Гаська орієнтувалася в нових умовах негайно, вона приклала до вуха третій мікрофон.

Я почув голос.

— Семен?

— Так!

— Тут Рауль. Як буде? Прийдеш до мене?

Семен глянув на годинник. Це Рауль, шеф департаменту і його приятель, пригадував йому, що вони умовилися на сьогодні.

— Прийду напевно, тільки не знаю коли. Як дівчина в хаті, ніколи не знаєш, коли зможеш вийти.

Гаська вигідніше вмостилася у фотелі, підобгавши ноги під себе.

— Яка дівчина? Що в тебе за чудасії?

— Дівчина й годі! Приїхала відвідати мене, і тепер маю клопіт. Каже, що буде тут студіювати.

— Тебе?

— Теж.

— Прийди з нею! Гарна?

— Гарна. Ще більше як гарна.!

— Розумію. Чому вдаєш, що ти невдоволений з її приїзду? То, може, відкладемо нашу зустріч?

— Гаразд! Іншим разом!

Семен відклав слухавку.

— Дядько вже тут?

— Ще ні. Я їхала дуже скоро. А дядько не вище двісті кілометрів. По-старому.

Годину пізніше з нами розціловувався дядько Павло.

— Поклич Гаську!

— Гаську? На нашу нараду? — здивувався Семен.

— Поклич! Вона приїхала допомагати тобі. Перед нею не маємо ніяких таємниць.

Семен помовчав.

— Як бачу, ви затіяли змову проти мене! Ставите мене перед факти.

— Не було часу повідомляти тебе про це, та й про багато інших справ.

— Ви, дядьку, чим приїхали? Не бачу авта, а Гаська сказала, що ви приїхали пізніше тому, що їхали поволі, по-старому.

— Може, по-старому, але розумно. Гаська взяла експрес-таксівку, а я поїхав звичайною, та ще й бічними дорогами. Об’їхав завод, приглянувся довколишнім будинкам. Треба ж знати, яке наше сусідство!

Увійшла Гаська.

— Западає ніч, а тут ідеться про якісь таємничі речі! — сказала. — Стягни віконниці, Семене!

— Непотрібно. Ця скляна стіна має таку прикмету, що зсередини видно все, що назовні, як крізь звичайне скло. Зате знадвору не побачите нічого.

— Можемо починати. Кожне діло слід добре