Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

хвилю! І кожен десятий, сам того не помітивши, стане нашим вірним помічником. І на Землю висадиться перший штурмовий десант данів, і нікому з землян не спаде на думку чинити опір, усі зустрічатимуть нас як добрих, старих довгожданих друзів…

Дан Сім наблизився до Дана Піма й заохочувально штовхнув своєю четвертою гранню об першу площину Чвертьвисокого Психолога Підготовки. Схвильований Дан Пім переливчасто пожовтів від основи до вершини.

— Я клопотатимуся перед Високим Даном Тімом про присвоєння вам звання штурм-психолога 1-ої висоти, — пообіцяв Дан Сім. — За допомогою психології вирішивши те, що не під силу зброї, ви заслужили нагороду. Але скажіть, як вам спала ідея про захоплення через дари?

— Мені її підказали самі земляни, — вдоволено сяючи райдужною шкірою, відказав Дан Пім.

— Тобто? У вас є на Землі агенти?

— Ні, я просто скористався їх-таки власним, але добре забутим застереженням. Якби я був схильний до містики, я б міг вирішити, що стародавні земляни передбачали наше вторгнення і попереджали про нього нащадків.

— Що ж це за застереження? — нетерпляче притупнув основою своєї пірамідки Дан Сім.

— Бійся данайців, що приносять дари[2]…

Перекладено за виданням: ИСКАТЕЛЬ. — 1986. — № 1.

ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ СЕЗОН


РОЗДІЛ 1

К онтинент, понівечений катавасією пір року, ще не отямився. Надто багато обрушилося знегод на нього за останні півциклу. Довгий сезон виморожуючої холоднечі — коли обидва сонця пішли на другий бік планети, а в небі тьмяно світили лише чотири холодні ліхтарики-півмісяці. Відтак тепло повернулося, але разом з ним прийшов вітер, і величезні валуни котилися по поверхні, мов перекотиполе, залишаючи на шкірі планети глибокі рвані рани. Нарешті прийшло коротке літо. Час спопеляючої спеки — сезон обох сонць.

— А чи добре ми працюємо, Олексо Васильовичу? — суворо втупившись у мене з екрану телезв’язку, запитав редактор.

Коли до тебе звертається з подібним запитанням начальник, односкладово відповідати не можна, бо питання, незважаючи на оманливу простоту, каверзне. Тому замість відповіді я визнав за краще буркнути щось нерозбірливе, а на обличчі зобразив емоційну гримасу такого приблизно значення: авжеж, є недоліки, ще працюємо не в повну силу, однак…

Редактор, витлумачивши мою міміку саме так, як я й хотів, схвально хитнув головою.

— Отож-бо й воно. Хвалитися особливо нема чим. Що у нас було за останній час? Та нічого, нічогісінько.

Я злегка кивнув, немов погоджуючись, але при цьому водночас і вигнув брови, виражаючи запитливий подив. Шеф, звісно, перебільшує: наш інформаційний вісник читають усі дорослі мешканці базової планети. Населення Пальміри — так звучно її назвали ще першопрохідці — порівняно невелике, але проглядають випуски «Пальміра-інформ» у багатьох галактиках. Схоже, що риторичне питання начальника — пролог до чергової поїздки, і, судячи з його тону, неблизької. А що, непогано було б махнути за межі системи… Я напружив пам’ять: ні, жодних важливих подій у межах парсека[3] ніби не намічається. Я розхвилювався. Невже на Землю?

— Загалом, є одна ідея, Олесю, — правив далі шеф.

Він завжди так: спершу на «ви» і на ім’я-по-батькові, відтак переходить на «ти», а в кінці знову може почати «викати». Досить цікава манера, яка дозволяла Таламянові, мов співакові, брати то одну октаву, то другу й переводити розмову таким чином у різну тональність. Більшість людей, звиклих вести розмову в межах однієї октави, такий стиль вражає і спантеличує. Я ось, наприклад, працюю під його керівництвом уже три з гаком роки, а досі мішаюся. Звертаючись до нього, залежно від ситуації я кличу його коли товаришем Таламяном, коли шефом, а коли просто Рафіком — як-не-як він усього на п’ять років від мене старший.

— Ти чув щось про експедицію Бурцена?..

Ні про яку експедицію Бурцена я, звісно, не знав. Але інтуїтивно зрозумів, що невігластво моє краще не виставляти. Я задумливо подивився на пульт дисплея, зробив невизначений жест рукою.

— Невиразно пригадую, товаришу Таламян. Щось пов’язане з археологією?

— Ні, археологія тут ні до чого, — поморщився шеф. — Косморозвідувальна експедиція у складі шести чоловік. Стартувала у тридцять сьомому в систему Цезея. На першій-таки планеті двоє — сам Бурцен і з ним жінка-астронавт — загинули. Слід сказати, не дарма цю планету Мегерою[4] назвали. Але є одна зачіпка. Незадовго до загибелі дослідники передали повідомлення, що вступають у контакт із розумом, вірніше, нібито з ними встановлює контакт можливий розум… Ті члени експедиції, що залишилися живими, затрималися на Мегері на декілька днів, але нічого, що підтверджувало б наявність на планеті розумної життєдіяльності, знайти не вдалося.

— Шефе, на Мегеру літали пізніше? — зацікавився