Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

— Тричі. Один раз — спеціальна комісія, що розслідувала причини нещасного випадку. Дві інші експедиції ненадовго зупинялися на Мегері транзитом. Нульовий результат. Жодних підтверджень.

— Значить, Рафіку, на Мегеру махнули рукою?

— А ти що хочеш? Задоволення не з дешевих, миттєвої віддачі чекати не випадає. Тому управління воліє споряджати експедиції на планети ближчі й безпечніші… З погляду освоєння.

Якось непереконливо шеф промовив «освоєння», і я не забув єхидно уточнити:

— А що, є інша точка зору?

Таламян з явним осудом уп’явся в мене, помовчав. Відтак сказав:

— Є пропозиція відрядити вас, Олексо Васильовичу, на Мегеру. Якщо ви згодні, звісно.

— Шефе, це що, серйозно? — Я ще не до кінця повірив фортуні. — Мене на Мегеру?

— Спецрейсу не буде, Лесю. У нас рідкісний шанс. Скоро з Землі стартує гіперліт. Його маршрут проходить поряд з Пальмірою. На нашому модулі треба вийти в задану точку — з гіперльота дадуть координати, — і тебе підберуть. А в Цезеї, десь ближче до Мегери, відокремишся на автоматичному зонді. Сядеш на базу Бурцена. Назад повернешся за два тижні. Гіперліт повертатиметься. Гадаю, ти маєш устигнути.

— Що встигнути? Відшукати на Мегері сліди розуму?

— Ну-ну, — посміхнувся у великий горбатий ніс Таламян. — На таке я не розраховую. Просто походиш там, подивишся, а потім розповіси про все у віснику. Готуй список усього необхідного, я завізую. Гляди, щоб тебе там не перетравила місцева фауна. Або флора. Вона, знаєш, також буває хижою. Ага, і візьми у відеотеці звіти всіх, хто бував на Мегері. Бурценівської експедиції і трьох подальших.

«Оце то шеф! Усе вже продумав, зважив і навіть досьє почав збирати». Я встав. Таламян також піднявся з-за столу. Але перед тим, як вимкнути зв’язок, шеф мене зупинив.

— До речі. Ще таке, геть забув сказати. Вам на Мегері обов’язково потрібен помічник. Що ви маєте проти Новичкова? Візьміть. Це піде йому на користь.

Я розвів руками й сів у крісло.

— Рафіку, ти ж знаєш…

— Ну, раз у вас кандидатів більше немає — питання вирішене. — І екран згас.

Червоне сонце здригнулося й поповзло геть від свого сліпучого жовтого сусіда, що як і раніше наполегливо стояв у зеніті. Видимого сенсу в упертості Жовтого сонця не було, воно теж могло б спокійно перепочити, сісти за обрій, прокреслений гостроверхими вершинами. За час безупинної праці обох сонць материк невпізнанно змінився. Ще недавно вкритий рослинністю континент перетворився на гігантський розжарений острів, з усіх боків омиваний палючим плазмовим бульйоном. Все, що могло горіти, вже згоріло, розтанули останні дими, і тверда поверхня застигла в мертвотній нерухомості. Чорніли поодинокі обвуглені кістки стовбурів, біліли валуни, що потрісканими черепами всіювали рівнини, дивилися в небо порожні западини пересохлих озер.

Прокотившись рум’яним колобком по небу, що тріпотіло від виснажливої спеки, Червоне сонце завмерло на вістрі найвищої вершини. Повисіло трохи, відтак зірвалося й заковзало далі, по невидимому боці гори, поступово ховаючи за нею своє сяйво. В абсолютно порожній, прозорій блакиті, розжареній другим світилом, неначе з нічого матеріалізувалася хмарка. Спочатку легка, невагома, ніби виткана з туману, вона незабаром розрослася, насупилася, потемніла. Навколо неї так само виникали й супилися нові хмари, зливалися одна з одною, і ось півнеба затягнуло пружне сизе хмаровище. Жовте сонце марно силкувалося прорватися крізь темну вату. Хмара набухала, округлялася, поки не почала просідати від власної ваги. Ринув дощ.

У редакційному буфеті, незважаючи на порівняно ранню пору, вже сиділи репортери «Пальміри-інформ». Я на хвилину зупинився. Кортіло самоти. Але не строгої холодної самоти порожнього кабінету, а самоти теплої, доброзичливої, яка пахне нарізаною цитриною й вареними сосисками. Біля входу, уткнувшись у чийсь рукопис, похмуро тягнув помаранчевий сік чорношкірий Нгомо. Найдальший, тому найулюбленіший мною столик у кутку був уже окупований відділом мистецтва у повному складі: скупчившись усімох навколо чотиримісного столика, заставленого чашками з паруючою кавою, вони завзято й самозабутньо обговорювали чергову ізовиставку. Я пройшов до єдиного вільного столика в центрі зали.

М’яко шарудячи гумовими коліщатками, підкотила Зоєнька — кібер-буфетник, наділений гумористами з госпгрупи зовнішністю хохломської матрьошки.

«Завтра вилітаю», — я спробував зосередитися на своїх проблемах.

У двері буфету просунулася червонощока голова, перекреслена уподовж акуратним проділом.

— Салют сачкам! — життєрадісно закричала голова. — Лестера тут немає? Ніхто не бачив? Де ж тоді йому ще байдикувати… — Не чекаючи відповіді, фізіономія посміхнулася і зникла.

У буфеті запанувала напружена тиша. Чоловіки насупилися, жінки ображено порожевіли. Фотооператор Сюзі Кадо обурено схопилася, ляснула долонькою по столу:

— Ні, скільки можна терпіти його витівки! Що він собі дозволяє! Ми, між іншим, маємо право пити каву, де нам хочеться…

— Перестань, Сюзі, — флегматично махнув рукою Нгомо. — Що ти, Новичкова не знаєш?..

Сюзі затнулася і присоромлено сіла: вона знала Новичкова.

Юрій Андрійович Новичков належав до тієї категорії людей, у яких відразу ж, із першого знайомства, впізнаєш галасливих і нахабних нероб. Новичкови стають іноді якимсь невід’ємним елементом установи, немов зозулька при годиннику-ходиках. Годинник робить свою потрібну справу, а зозулька періодично виплигує зі штатного віконця з бадьорим, усіма чутним «ку-ку». Я, звісно, допускав, що надміру суворий в оцінці Новичкова, але нічого не міг із собою вдіяти: мене вражало, як багато людей, не замислюючись, сприймають зозульку за найважливішу, роботящу частину в годинниковому механізмі.

«І з таким ось «службовим феноменом» доведеться летіти на іншу планету, можливо, небезпечну. Чому?» Я подумки обурився нав’язаному рішенню Таламяна.

Я допив каву, вставив у вухо телефончик касети і, відкинувши думки про малоприємного партнера, заглибився в прослуховування.

Історія експедиції на