Варткес Арутюнович Тевекелян - Рекламне бюро пана Кочека

— Людина до всього звикає, — сказав гість. — Будь непомітним, намагайся нічим не вирізнятися. Щохвилини пам'ятай — ти звичайнісінька людина, крім зиску і спорту, тебе ніщо не цікавить, і аж ніяк не цікавить політика. Ніколи ні з ким ніяких розмов на політичні теми, якщо, звичайно, це не потрібно для справи… А втім, тебе не треба вчити — сам усе знаєш.

— Знаю, звичайно…

— Як Ліза? З таким знанням французької мови, вона, мабуть, почуває себе тут, як риба у воді?

— Не зовсім… Що доброго в її житті? Чотири стіни, кухня, церква. Пуста балаканина з сусідками про те, як приготувати ту чи іншу страву. Торт за особливим рецептом!.. Хіба для цього вона стільки вчилася?

— Нічого, на все свій час. Передай їй від мене щирий привіт і скажи, що настане і її черга. Як у вас з грошима?

— Гаразд! Я ж підприємець. Скоро, здається, почну експлуатувати чужу працю: мій компаньйон мріє найняти якнайбільше робітників — стати власником хоч і маленького, але все-таки заводу. Ми з ним і тепер заробляємо непогано. Можливо, в недалекому майбутньому зберу ті сім тисяч франків, що надіслав мені «батько» з Чехословаччини!..

— От бачиш, виявляється, ти прирожденний комерсант.

— Що ж, не святі горшки ліплять. Треба буде — станемо капіталістами. Справа, як бачиш, не така вже хитра. До того ж наука, яку я дістав удома з комерції і комерційного права, банківських і вексельних операцій, марно не минула.

Домовилися, що сам Василь не робитиме ніяких спроб зв’язатися з своїми, — тільки в крайньому разі напише листа або надішле телеграму «батькові» в Чехословаччину. І терпляче ждатиме зв'язкового. Василь попросив передати привіт рідним, які жили під Москвою.

— Добре, передам. А тепер ходімо. Розійдемося з тобою за рогом, — сказав гість, і вони разом вийшли з кафе.

— Нічого не розповіли, що робиться там, у нас? — сказав Василь по дорозі.

— Що ж розповідати? Працюємо, боремося з труднощами, будуємо…

— Заздрю вам! — зітхнув Василь.

Василь рушив був до стоянки, де лишив спою машину, але передумав. Чому б не пройтися по бульвару? Денна спека спала, пройтися було б приємно, а подумати йому, слава богу, є про що…

От він просив приїжджого товариша передати привіт своїм рідним. Той неодмінно виконає прохання — поїде в підмосковне село, розшукає Василеву сестру Фросину і брата, колгоспного механізатора, Олександра.

Фросина здивується, стривожиться. «Де ж сам Василь? Чому давно нема від нього листів? І чого це він надумав передавати привіти, чому сам не напише?»

У відповідь приїжджий товариш скаже:

«Фросино Сергіївно, за нього не турбуйтесь. Василь живий, здоровий, чого й вам бажає. Не пише тому, що такі обставини у нього…»

«Які це такі обставини, що вже й листа не можна рідним написати?» — не вгаватиме сестра.

Зовсім, мабуть, старенька вона стала!.. Років зо три тому, коли він бачив її востаннє, вона вже була бабуся. А яка бадьора, жвава! Стала йому за матір, коли та померла від пологів.

Брат Олександр, неквапливий, скупий на слова, помовчить, — чого, мовляв, розпитувати чужого чоловіка? Якщо Василь не пише, виходить, так треба. Видно, є на те причина. І тільки прощаючись з приїжджим, він скаже: «Передайте Василеві, що ми його всі чекаємо, Нехай приїздить хоч цієї осені. Кабанчика саме заколемо, і взагалі…»

Безмежно далекий був у ці хвилини Василь у своїх думках від Парижа, від бульвару Монпарнас!.. Він бачив себе маленьким хлопчиком на російській печі, під кожухом, поруч з братиком, у закуреній, похиленій від часу батьківській хаті, вкритій соломою. Сестра Фросина порається біля печі, думаючи завжди про одне й те саме: чим нагодувати трьох чоловіків? Батько-здоров'як їсть за трьох, вони з братом теж не гірші їдці — тільки давай! Землі у них нема, батько візникує — возить у Москву вантаж, додому повертається мовчазний, злий, — заробітку не вистачає на те, щоб нагодувати всіх.

З шести років Василь ходить до церковнопарафіяльної школи — ходить тільки восени і навесні. Взимку не може: школа далеко, а валянок у нього нема. Але це не перешкоджає йому через три роки закінчити школу з відзнакою. Вчитель каже на прощання: «Великі здібності в тебе і пам'ять феноменальна!.. Постарайся далі вчитися — може, людиною станеш». Він тоді не зрозумів, що означає «феноменальна», але вчитися дуже хотів. Тільки нічого з того не вийшло. Батько суворо вичитав: «Ото ще мені, новий Ломоносов знайшовся! Хотів би я знати, на які гроші ти вчитися зібрався? Читати, писати вмієш —і годі…»

Василь починає допомагати батькові — їздить з ним до Москви, порається біля коней, тягає важкі лантухи. Він і досі пам'ятає кислий запах заїздів, досі бачить уві сні п'яних візників, а у вухах лунають їхні крики, лайка…

Коли Василеві стало несила все це терпіти, він заявив ба гькові, що хоче поступити на завод.

«Ми хоч і погано живемо, — сказав батько, — зате вільні люди — нема над нами ні майстрів, ні наглядачів. Я не перечу, — хочеш надіти собі на шию ярмо, надівай, тільки спершу гарненько подумай…»

Довго думати не довелось, — Василь довідався, що є місце учня слюсаря в механічній майстерні в Москві. Платили мало — шість карбованців на місяць за дванадцять-чотирнадцять годин роботи. Але для нього, що ніколи не тримав у руках грошей, і шість карбованців було багатство.

Василь, як виявилося, мав великі здібності до слюсарної справи і учнем був недовго. Через рік хазяїн призначив йому чотирнадцять карбованців на місяць. Василь справив хромові чоботи в гармошку, сукняні штани, піджак, білу косоворотку, картуза з лискучим козирком. Так у ту пору одягалися майстрові, і молодий слюсар намагався не одставати від моди. Він до нестями любив музику і ще дуже хотів знати іноземні мови. Винен у цьому був учитель церковнопарафіяльної школи, який знав латинь та грецьку і казав, що по-справжньому освічена людина повинна знати мови. Василь купив підручники,