Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

місць вирушали швидкісні кораблі зв'язку, і місцеві флотилії діставали необхідну допомогу з провінції чи від головного флоту. Ця схема нагадувала план Помпея Великого, який добився блискучого успіху у відновленні свободи мореплавства.

І все ж пірати були незнищенні. Вони, правда, не претендували вже на роль повелителів морів. Про це свідчить антична література: у романах і в більшості п'єс сюжети так чи інакше пов'язані з лихими пригодами, які переживали герої з вини морських розбійників.

II
ШЛЯХОМ ЛЕБЕДІВ

У «Сазі про Гаральда Суворого» Сноррі Стурлусон («Коло земне») описує корабель свого героя. Він називає його гарним, хоч це, як кажуть, питання смаку.

«То був бойовий корабель розміром з Великого Змія, збудований з великим старанням. На носі вражала голова дракона, а на кормі — хвіст, і шия дракона і його хвіст — позолочені. А ще — тридцять п'ять пар лав для веслярів і багато місця між лавами. Корабель дуже красивий…»

Цю думку, мабуть, не поділили б середньовічні європейці Кілька віків сам вигляд норманських кораблів вельми страхав їх, бо викликав відчуття нагальної смерті, тортур, грабунків…

Мореплавський досвід, відвага, войовнича підприємливість скандинавів, або, як їх ще називали в той час, норманів, були широко відомі. Про вікінгів, тих, хто пішов у море здобувати багатство і славу, з подивуванням писали тогочасні хроністи. У Київській Русі їх, зокрема, називали варягами.

У VIII столітті предки нинішніх датчан, норвежців і шведів розпочали експансію в найвіддаленіші райони відомого, та й невідомого, їм світу.

Про причини цієї експансії є різні думки. Деякі історики вважають, що переконливо пояснити вибух активності й агресивності скандинавських народів взагалі неможливо. Дехто намагається їх звести до «нормальної активності епохи раннього середньовіччя». Згадується також роль торгівлі і мореплавства у їхньому житті, жадоба пригод і здобичі, яка раптом охопила північні народи.

Більшість західних дослідників зійшлися на тому, що основною причиною норманської експансії стало перенаселення Скандинавії. Норвезьке море не потерпало від нестачі риби, та за владарювання конунга Сніо (Ютландія) народ раптом почав пухнути з голоду. Тінг (загальні збори громадян) Вільборга прийняв закон, згідно з яким треба було умертвити старих, немічних і дітей. І нібито одна з нещасних матерів знайшла вихід: за допомогою жеребкування визначити тих, хто має поступитися місцем іншим у країні, що не спроможна прогодувати всіх, тобто покинути її. За іншими переказами, тоді діяв закон, що зобов'язував молодших емігрувати кудись бодай кожні п'ять років. Хоча не нехтуймо й зрозумілим бажанням збагатитися за рахунок вигідної торгівлі чи навіть грабунку. І слава, й гроші!

Хроніст тоді зазначав: «Нормани як птахи небесні: не орють, не сіють, а жнуть». Мабуть, і в цьому щось крилося. Адже вони сповідували войовничу релігію. Головний бог Одін вславлявся як убивця, винищувач народів, палій. Він наперед визначав воїнів, які мали загинути в бою, і посилав у вирву січі по їхні душі дів. Хоробрих чекали радощі Вал-галли: діви-валькірії напували їх донесхочу пивом з черепів убитих ворогів. Боягузам судилося конати в Наструді (царстві смерті), де Гела приймала їх у палаці Млості за столом Голоду і клала в ліжко Виснаження. Дванадцять богів і стільки ж богинь складали почет Одіна. Між цими божествами вирізнялася Фрея (або Фріга) — богиня кохання, Локі уособлювала зло, Тор був богом грому, Ніорд владарював у морі, що хотів, те й робив з бурями. Справді кровожерні божества, вони любили людські жертви, і кожні дев'ять років на острові Зеланд при урочистому зібранні народу їм складали подвійну гекатомбу — з людей і коней.

Войовнича релігія змалку прищеплювала норманам презирство до життя, кидала їх на леза мечів, бо ж смерть, за їхніми уявленнями, — то початок загробного життя. Воїни, які присвячували своє життя служінню вождю, проводирю, називалися кемперами, тобто бійцями. Таціт, наприклад, у своїх писаннях чудувався з незбагненної вірності давніх германців, сиріч норманів, повелителям, на заваді якій могла стати тільки смерть. У цього дохристиянського лицарства були свої закони: їм заборонялося викрадати жінок і дітей, шукати прихистку від негоди і перев'язувати рани, перш ніж закінчиться битва. Коли войовничий шал бійців виходив за будь-які межі, вони перетворювалися на берсерків, тобто несамовитих одчайдухів. Зіткнувшись віч-на-віч з ворогами, вони так лютували, що рикали, як дикі звірі, шматували зубами щити, зривали з себе кольчуги і верхній одяг та й билися оголеними по пояс. Недарма нормани вважали, що бер-серки — то обранці бога Одіна, який робив їх невразливими і сильними, як ведмедів, вовків а чи биків. Звичайно, конунги (конгари) намагалися навербувати у свої дружини побільше таких кровожерних і несамовитих людей. Для них морське розбійництво було, так би мовити, звичайними трудовими буднями.

Нормани слухалися тільки вищих начальників, тобто оверконгарів, і трохи нижчих за рангом данників, або інакше — васалів, унтерконгарів. Бо ж вони походили від самого Одіна. Успадкування таких «посад» залежало частково від виборів, частково від походження претендентів. Після нижчих начальників (згідно з феодальною шкалою титулів) ішли ярли — графи, у яких теж були васали, які збирали на війну вільних людей — бендсів.

Якщо у вищого начальства було багато синів і молодшим з них не діставалося у спадок земельного наділу, то вони ставали проводирями морських походів і називалися королями моря — зееконгарами. А тих, хто командував сторожовим постом на березі, нарекли вікінгами. Пізніше так звали всіх норманів, які обрали собі море для розбою чи торгівлі.

У багатьох рунічних написах, зроблених в ту епоху, слово «вікінг» вживалося для означення походу («загинув у вікінзі»). В одному з написів в Уппланді говориться про Ас-сура, сина ярла Хакона, який став «сторожею проти вікінгів». Скандинави тоді вживали це слово переважно щодо учасників грабіжницьких походів і наскоків, але інколи навіть з відтінком осуду, дедалі більшим у міру поширення християнства. Скандинави-язичники нехтували абстрактні поняття добра і зла. Поведінка людини у них підпорядковувалася єдиній вимозі: сприяти добробуту свого роду. Християнство ж висувало на передній духовний план