Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

Нормани, які вирушали у морські походи, корилися, знаємо вже, одному проводиреві. Його корабель вирізнявся з-посеред інших особливими прикрасами. Конунг-проводир командував і на березі, коли всі ставали на герць з ворогом. Але під час відпочинку й бенкетів ранги зникали, й ріг тура, наповнений пивом, переходив з рук у руки на рівних. Коли повойовані в таких випадках запитували: «Хто у вас старший?», нормани гордо відповідали: «Немає серед нас старших. Ми всі рівні».

Німецький історик морського піратства Ф. Архенгольц не без пієтету описує «бойові традиції» норманів: «За вікінгом моря або битви скрізь ішли без розмов, йому корилися беззастережно, бо він вважався найхоробрішим серед хоробрих, який ніколи не спав під дахом, ніколи не перехиляв чарку біля домашнього вогнища». Втім, цей поетизм запозичений із саг.

Вікінг умів кермувати судном, як добрий вершник правує своїм конем. Він бігав під час плавання по веслах, що рухалися. Завиграшки кидав три списи на верхівку щогли й ловив їх при падінні, кидав знову і знову ловив, жодного разу не помиляючись. Під проводом такого вождя розбійники залюбки йшли «шляхом лебедів»[1] і не ремствували на тягар свого залізного озброєння, бо таку ж вагу золота вони мають здобути після походу. Часто сильні бурі розкидали їхні суденця, і не всі вони збиралися навколо головного корабля за сигналом. Але ті, хто вцілів, аж ніяк не втрачали сміливості та самовпевненості. Вони сміялися над бурями й океанами. «Сила бурі, — співали вони, — допомагає нашим веслам, ураган несе нас туди, куди ми хотіли йти».

Далекі походи для норманів стали нормою життя, що дивувало інші європейські народи, які давно осіли на землі. Нормани подорожували іноді без будь-якої мети, просто задля самої подорожі. Залежно від обставин вони поводилися як мирні купці, найманці на чиїйсь службі, а могли й перетворитися на жорстоких розбійників.

Їхні кораблі — довгасті дракари і снеккари, а також міцні, добре пристосовані для далеких океанічних переходів кнари, — оснащені веслами й вітрилами, оздоблені в носовій частині міфічними тваринами, з рядами лискучих по бортах щитів, не на жарт лякали прибережних мешканців середньовічної Європи. Мілка посадка кораблів (до одного метра) допомагала вікінгам далеко запливати вверх по течії річок і грабувати міста, розташовані за сотні кілометрів від моря.

Червоні чотирикутні вітрила, виготовлені з вовни й підсилені моржевими шкурами, а також довгі весла, що ними вправно володіли члени екіпажу, які добре знали свою мету, давали змогу кораблям нападників розвивати феноменальну як на той час швидкість — до 10 вузлів. Для норманів їхній корабель був воістину і домівкою, і фортецею, і транспортним засобом.

У далекі походи вони рушали, як правило, навесні, коли ночі ставали дедалі коротшими. Перед цим скликалися досвідчені бійці, ярли (вожді), які вирішували, куди йти на «вікінг», тобто в збройний грабіжницький похід.

Учасник далекого походу мав відповідний до його гідності й набутої слави обладунок. Меч, скажімо, у нього не просто меч, а, як у казці чи в пісні тих часів, — «кривава блискавка», «кусаючий кольчуги» або «кусаючий жорнові камені». Чи бойова сокира. Вона в руках умільця за своєю «результативністю» часто переважала меч. А захищали воїна шолом, прикрашений рогами, і округлий міцний щит. Фізична сила і майстерність у володінні зброєю серед вікінгів цінувалися насамперед. Ще й хитрість і спритність.

Придворний поет франкського короля Людовіка Набожного Гельмольд Нігель писав: «Народи Півночі раніше і зараз називаються данами або датчанами. Їх також називають норманами франкською мовою. Вони жваві, верткі, хоробрі до неймовірності, слава їхня сягла найвіддаленіших країн. Живучи біля моря, вони шукають собі споживку на суднах. Високий зріст, вродливість і благородство рухів змушують зробити висновок, що франкська нація походить від них».

Можна було б сказати і навпаки. Бо як франки, так і нормани належали до однієї групи народів і, безумовно, мали спільні риси в культурі, мові, звичаях. Бажання походити на своїх переможців і наштовхнуло придворного поета IX століття на думку про спільне германське походження.

У морських битвах, зокрема на їх початковій стадії, вікінги послуговувалися також луками. В сазі, яка розповідає про битву 1184 року, говориться:

«Побачили, що на них наступає флот короля Магнуса і що море перед ним виглядало, як під час зливи в безвітряний день. Злива та швидко наближалася, і була вона зі стріл. Тоді знадобилися щити».

Але головною зброєю вікінгів була все ж несподіванка. На своїх швидких кораблях вони прагнули непомітно наблизитися до берега. За кілька миль, щоб їх не помітили завчасно з суходолу, складали щогли і йшли на веслах, часто з боку сліпучого сонця або в темряві. Якщо їм вдавалося висадитися без перешкод, вони швидко опановували становищем. Добра зброя і вмілі дії забезпечували вирішальну перевагу над мирними мешканцями прибережних поселень. Вікінги намагались залякати суперника, спонукати його швидше позбутися коштовностей. Питання, так би мовити, ставилося руба: гроші або життя! Ті, хто надто довго думав, що обрати, часто втрачали і те, і друге.

У книзі «Діяння Карла Великого» Ноткера Заїки (840–912) розповідається така історія:

«Трапилось якось Карлу, мандруючи, несподівано прибули у якесь приморське місто Нарбонської Галлії. У гавані того порту несподівано (під час сніданку Карла) з'явилися розвідники норманських піратів. І коли, побачивши кораблі, одні стали говорити, що це європейські купці, інші — що африканські, ще інші — що британські, наймудріший Карл, дізнавшись про спорядження і швидкохідність кораблів, визначив, що це не купці, але вороги. І сказав: «Ці кораблі не товарами заповнені, а напхані злими ворогами». Почувши це, всі наввипередки побігли до тих кораблів. Але марно: нормани, довідавшись, що тут Карл Молот, як вони самі його зазвичай називали, і непокоячись, щоб їхня зброя не притупилася об нього або не розлетілася на друзки, кинулися навтікача з небаченою швидкістю й уникли не тільки мечів, але навіть поглядів (переслідувачів). А