Пол Стюарт - Вокс

із горішніх сходів, і все приміщення загуло від голосів, сповнених насміху та зловтіхи.

Сам Ватаг Титуґґ був далеко і не чув, як згадувано його ім’я. Не чув він і лиховісного гулу та схвального безладного тупотіння ногами. Він стояв на платформі, розташованій на рівні першого ярусу, а зір його та слух були цілком поглинуті допитуваним в’язнем.

— Я розв’яжу тобі язика, Нерозв’яживузле! — хрипко вигукнув ватаг, грубо закидаючи назад голову троля-тягайла, і голос його не віщував нічого доброго. — Можеш бути певен, про це я подбаю. — Ватаг витяг із-за вилоги своєї бойової шкуратянки заіржавілу шпильку і підніс упритул до переляканого тролевого обличчя.

— Але ж… але ж я нічого… я нічого не знаю, — запротестував троль, забряжчавши ланцюгами. — Анічогісінько.

Направду не знаю. Я ж у всіх на побігеньках, ото тільки в мене й клопоту.

Титуґґ поцмокав язиком і, недовірливо похитавши головою, легенько провів вістрям шпильки по кінчику бульбатого тролевого носа.

— Ти розчарував мене, Нерозв’яживузле. — Голос його звучав сухо. — А я цього не люблю.

— Ну, чого ви не хочете мені повірити! — благав троль-тягайло.

— Коли ти надумаєшся сказати мені правду — всю правду, Нерозв’яживузле, — тоді, може, й повірю, — відрік ватаг. Він обернувся, обводячи поглядом три горщики, вишикувані рядочком на столі. Узявши один навмання, він зняв накривку і понюхав густий жовтожарий розчин усередині. — Цікаво, на що ця штука вдатна?

Широко розплющивши очі й трусячись усеньким тілом, Нерозв’яживузол дивився, як ватаг опускає шпильку в горщик і витягує її назад. На жалі застигла жовтожара крапля.

— Простягни руку, — зажадав Титуґґ.

Нерозв’яживузол вволив його волю. Брязнув на зап’ястку ланцюг. Ватаг Титуґґ ухопив руку, вгородив шпильку в шкіру і відступив на крок назад, аби поглянути, що з того вийде.

Майже відразу Нерозв’яживузол відчув, як шкіру запекло, наче її вколола голка, і безпорадно дивився, як його рука пухне на очах.

— Цікаво-цікаво, — промовив ватаг. — Даруй мені, Нерозв’яживузле, та чи не ти запевняв, ніби в горщиках — косметика для сестриць-сорокух. Бальзам для пір’я, глянець для дзьобів. Свіжкий крем… — Він поторсав розпухлу руку. — А як на мене, своєю дією воно нагадує… отруту.

Нерозв’яживузол болісно скривився.

— Я… я не знаю. Вона мені казала, що…

— Хто казав? — ухопився за ниточку ватаг Титуґґ. Що галасливіше він допитувався, то більше молотоголовців угорі та внизу кидало свої справи і поверталося на розлючений ватагів голос.

— Я… я не знаю її імені, — прошепотів Нерозв’яживузол. Не зронивши ані слова, ватаг узявся за другого горщика, відкрив його і вмочив у нього шпильку. Цього разу, щойно він торкнувся живого тіла, всю руку троля-тягайла аж до пучок обкидало хворобливою висипкою. Обидва здуміло дивились, як уражена шкіра береться дрібними червоними прищиками. Титуґґ знов опустив шпильку в горщика, після чого підніс її впритул до Нерозв’яживузлового обличчя.

— Естера, — випалив, не витримавши, троль. — Естера Шпичколист.

— Так я й думав! — тріумфально вигукнув ватаг. — Естера Шпичколист… Естера Шпичколист, — повторив він, смакуючи кожне слово, — відьма, підручна отого паразита, схожого на барило смальцю — Вокса Верлікса. — Він обернувся і нагукав молотоголового вартівника, що сидів на дерев’яному ослоні, гартуючи на вогні стріли. — Нечупаро, з мене барильце лісового грогу, — желіпнув він. — Вокс таки збирався покинути Палац статуй.

Гоблін на ослоні закинув голову і вищирився беззубим вищиром.

— Дякую, — прокричав він у відповідь.

Ватаг знову повернувся до Нерозв’яживузла. Тонкі губи на шорсткому обличчі розпливлися в усмішці, оголивши щербаті й добряче проріджені у бійках та баталіях руді зуби.

— Чує моє серденько, виведеш ти мене на золоту жилу, — промовив він.

— Але ж я нічого не знаю, присяйбі. Я просто їй служу. Що мені кажуть, те й роблю, — лопотів Нерозв’яживузол. — Я мав віднести горщики сорокухам, я ж вам казав, а назад повернутися з фіалом, врученим навзамін.

Титуґґ здригнувся.

— Сорокухи, — промимрив він. — Присягаюся, одного дня я таки їм поскручую, всім до одної, їхні кощаві шиї. Вони самі напрошуються. — Гоблін підвів на нього палаючі очі. — Фіал чого?

Нерозв’яживузол стенув плечима.

— Я ще нічого не встиг, мене заарештувала ваша варта. Ватаг сплюнув.

— Б’юсь об заклад, це якось пов’язане з Воксом Верліксом, — прогарчав він. — Я вже давно плекаю мрію ще раз побачитися з цим лантухом сала. — Пальцями він провів туди-сюди по ножу. — Так би мовити, маю до нього одну незавершену справу. Нехай на власні очі пересвідчиться, хто справжній пан Нижнього міста. — Ватаг спохмурнів. — Хай-но я тільки промкнуся в щурячу пастку, яку він зве своїм палацом…

Із цими словами ватаг сів і більш не озивався, скупчено зморщивши лоба. Відтак повернувся до Нерозв’яживузла. Обличчя його було похмуре, голос погрозливий.

— Ага! — вигукнув гоблін, і губи його викривились у зловісній посмішці. — Кажеш, ти служиш Естері Шпичколист? Тоді не я буду, якщо в тебе нема там своїх ходів-виходів і якщо ти не знаєш, де там пастки і як їх обійти. Так-от, — Титуґґ поглянув зизом на нещасного Нерозв’яживузла, — одному гоблінові страх кортить ушанувати так званого Найвищого Академіка своєю присутністю, сиріч піднести йому приємний сюрприз. Як проникнути в його палату?

— Сюрприз? — перепитав Нерозв’яживузол. — Палату? — Троль дрібно затремтів. — Я… я всього-но кухонний служка Ватаг Титуґґ відвернувся від в’язня і взявся за третій горщик. Потому зняв накривку — і повітря сповнилося задушним пахом, схожим на сморід гнилої дубової заболоні та тілдерячого мускусу. Ватаг занурив шпильку в чорне вариво у горщику. Троль-тягайло сполотнів. Титуґґ тричі вмочив шпильку в горщик, тоді знов обернувся до Нерозв’яживузла і підніс парке металеве вістря майже до самісінького бульбатого носа.

— Ні, ні! — заверещав троль-тягайло. — Тільки не це! Благаю! Будь ласка! Я розповім вам усе! Як на сповіді!

* * *

Вихопивши меча, Рук щосили рубонув ним огидну драглисту потвору, що простерлась перед ним, роззявивши пащеку, звідки витикались в’юнкі мацаки. Та меч був безсилий супроти неї. Враз залопотівши черевною