Василь Головачов - Простір неспокою

завжди приваблювала ТФ-теорія і втілення її у життя. Адже від ТФ-транспорту — один крок до переміщення в просторі зусиллям думки, а це моя мрія.

— Чому? — здивувався Гнат.

— Тоді сама по собі відімре рятувальна служба, кожен з нас зможе прийти на допомогу іншому, хоч би як далеко той перебував. Щоправда, тут виникає ще одна проблема — не фізична, а морально-етична. Контроль думкою над миттєвим переміщенням у просторі встановити можна, а перейматись чужим болем, страхом, бідою ми ще не навчилися.

— Для цього треба весь час відчувати людей поруч, подумки відчувати, емоційно, сприймати їхні бажання й устремління. По-моєму, це вже інші якості, інша енергетика тіла, фізичні характеристики. Чи залишиться тоді від людини щось людське?

— Залишиться, — повеселішав Богданов. — Доброта й прагнення до щастя. Хіба не так?

На огляд станції пішло два умовних дні, хоча Гнатові допомагала бригада крейсера під орудою Станіслава Томаха. До кінця цього строку Гнат перейнявся симпатією і повагою до Богданова. Мовчазний і суперечливо-спокійний — за оцінкою Гната — заступник начальника відділу безпеки був не лише знавцем своєї справи і дотепним співрозмовником, а й тактовною, стриманою людиною, в чому і виявилася двоїстість його натури. З миттєвої реакції на будь-який жест і погляд, він мав бути дуже рухливим, неспокійним, метушливим, насправді ж богданівська витримка увійшла в приказку, таким самовладанням не відзначався навіть залізний Томах, і це дивувало Гната і змушувало самого ставитися до себе вимогливіше.

Увечері наступного дня, повертаючись із чергових відвідин з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.

У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.

Музика стихла. Той, що сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія “Знак біди”. Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..

На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум’я.

Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом Із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.

Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.

— Це ти, — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п’ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.

— Я всього лише експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе; в глибинах пам’яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легко розправився з нею. І все-ж… не вмерла в душі папам’ять серця… — Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.

— Я, як і раніше, лікар-універсаліст, тільки працюю тепер в УАРС. Так сталося, що моє чергування збіглося з експедицією “Тіртханкара”.

— Чому ж я не бачив тебе з часу старту?

— Ти був зайнятий і… хоча, кажу неправду. Просто не хотіла, щоб ти мене бачив.

— Що ж змінилося сьогодні? На крейсері такого типу можна прожити рік і не зустрітися.

Аларіка відвернулася до віому. Тріпотливе полум’я штучного багаття робило її профіль загадковим, як у статуї древньої богині.

— Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захотіла… перевірити.

— Розповідав Богданов? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно.

Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.

— Так, вони певний час працювали разом, — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальником. А ти все там же?

Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.

— Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самолюбивий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п’ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…

— Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник “я”?

— Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п’яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до