Олексій Михайлович Волков - Виконавець

дивне, пов’язане зі здичавілими псами. Собака — тварюка розумна й хитра. І ось що я тобі скажу, хлопче. Така моя думка і щира порада. Якщо ти не впевнений, то я тобі скажу просто — нечистої сили немає. Я це знаю точно. Якби вона була, я б її давно вже побачив. Де тільки я не бував! Он мені вже «сімдесятка». Отож якщо так, то це звичайнісінький дикий пес. Старий та хитрий. А що йому від тебе треба, того я не знаю. Та й яке то має значення? Я тобі так скажу. Ти наступної неділі візьми рушницю та йди собі до лісу. Тілько надто грубого шроту не бери. Йому й чотирьох нулів вистачить, побачиш. Аби влучило. Тільки крохмалю насип до шроту, щоб кучніше було, розумієш? О! Добряче поціль його в груди. І повір мені — тобі не буде гріха.

— Був колись у мене пес, — додав старий після невеликої паузи, — давно вже. Задушив одного разу він кота. Але той встиг дуже подерти йому очі. Так і осліп. І щось таке після того на них понаростало, що й очиць не було видно.

Так, я знав. Знав, що він мені нічого іншого не порадить, однак після розмови зі старим відчув полегшення. І вирішив, що наступної неділі піду до лісу й саме так зроблю. Адже це був єдиний реальний вихід.

V

У суботу знову випав сніг. Мокрий, лапатий, він укрив навколо все. Кожен господар знову шкріб лопатою у дворі, розчищаючи доріжки, а він сипав та сипав. А вночі несподівано вдарив мороз. Зранку в неділю показало мінус вісімнадцять градусів. Небо стало чистим, яскраво-блакитним і — ні вітринки. Дерева в лісі стояли під білими шапками. Та що дерева! Увесь ліс одягнувся в одну величезну снігову шапку і, здавалося, від цього оглух. Глухнув і той, хто заходив до нього. Кущі під деревами також побіліли, а їхні гілки стали грубими, від мільйонів білих голок, що стирчали на всі боки. І, здавалося, варто лишень зачепити, та ні, досить голосно крикнути в зачарованому зимою лісі, як все лавиною опаде додолу. Воно й так потроху обсипалося, роблячи ямки у неторканому сніговому простирадлі.

Та цього разу в мене не було бажання милуватися красою зимового лісу. Я прийшов сюди застрелити пса. Здичавілого, хворого чорного пса, шкідника лісів. Тварину хитру та розумну. Розігрівшись, я йшов швидко й рідко оглядався, знаючи, що зараз він з’явиться. Повинен з’явитися. А якщо ні?! Але не вміє ж він, зрештою, читати моїх думок? Звичайно, ні. Просто він міг перекочувати з лісу на поля та переліски поблизу Крутого яру, де я полював останнього разу, випадково зустрітися зі мною і знову причепитися. Тепер, цілком можливо, він ошивався десь там, не маючи й у думках бажання зустрічатися зі мною.

Я озирнувся. Пес ішов за мною, кроків за шістдесят, як завжди, опустивши низько голову, похитуючись з боку на бік. Я подумки вилаявся. Він знову був поруч. І зараз мені, нарешті, доведеться це зробити. Своєрідний акт милосердя. Все ж таки я відчував у грудях хвилювання. Але людина не може не хвилюватися перед вчинком, на який довго зважувалася. Пес стояв головою до мене і весь наче ховався за нею. Видно було тільки голову та передні лапи під нею. І все. Голову, яка, здавалося, не мала очей. А може, хтось колись уже стріляв у нього? Тільки надто дрібним виявився шрот, який лише осліпив його. Та роздивитися все ж таки не вдавалося. Я знову відчув жалість. Ні, все давно вирішено. Не треба лише повторювати помилок попереднього мисливця. Я пішов далі, а потім, повернувши різко на дев’яносто градусів, ступив ще кроків сорок. Пес так і йшов, чітко моїми слідами, варто було мені тільки рушити. Без сумніву, він таки сліпий і користувався лише нюхом. Ось ще кілька кроків. Пес рухався точно по сліду і тепер опинився до мене боком… Стоп! Я зупинився. Зупинився й він. Я приклав рушницю. Над прицільною планкою вималювалися груди пса на тлі грубого дерева. Запалий живіт, стирчать ребра… Мене охопило неприємне відчуття.

Я натиснув на спуск. Різка віддача разом зі звуком пострілу. Здавалося, серед лісової тиші гахнуло так, ніби я стріляв з гармати. Плече, щоку вдарило кольбою. З дерев упала наче снігова лавина, як і з того куща, під яким стояв пес. Першої миті я навіть не зрозумів, влучив чи ні. Склалося враження, що його відкинуло ніби кудись донизу, під дерево, оскільки в момент пострілу він стояв на горбку. Але тепер я його не бачив. Скоріш за все, я застрелив його на місці і він лежить за тим кущем. Справді, там наче щось чорніло. Все через той сніг, що посипався з дерев від звуку пострілу. Я також був весь у снігу. Якби пес утікав поранений, я бачив би його зараз і стріляв удруге. А якщо він причаївся і лежить, вискаливши свої жовті ікла? Та хоч би там як, а доведеться йти. Я замінив використаний патрон і розстібнув хлястик ножа на поясі. Та чим ближче підходив до того місця, тим більшим ставав мій подив. Ніякий пес не лежав під деревом — ні мертвий, не живий. Його просто там не було! Ось горбок, кущ, все як на долоні. Він не лежить ніде! Куди ж міг подітися? Адже я не бачив, як він тікає! Його не було й за деревом, на якому виднілися сліди шроту. Ось усе дерево побите, ось відлетіла розтрощена кора… Але ж він стояв перед деревом, і я не міг не влучити! Він стояв перед цим самим деревом, закриваючи його, ця картина й досі в мене перед очима. Ось же його сліди! Я втупився в сніг. Там були тільки мої сліди. Мої, і більше ніяких. Цього не могло бути, адже він стояв тут! Я його бачив на власні очі! Я в нього стріляв!!! А може, це не те дерево? Я щось поплутав, точно. Та ні, яке там «поплутав»?