Олександр Шевченко - Привид у Домі Гукала

присутніх разом із навколишніми болотами. — І не заспокоїться, аж доки не виконає свій обов’язок. Доки реліквія роду Мріїних не опиниться в рукавах… у руках… родичів! Ось!

— Ну, — бачачи, що бурхлива уява Миколки, мов норовлива конячка, знову поскакала кудись не в ті степи, Семко визнав за краще втрутитися зі своїми здоровими сумнівами, — щиро кажучи, ми з Діанкою не бачили жодних духів, просто вогники й напис. І ще звуки ті…

— Ви мене з пантелику не збивайте, — суворо наказав Миколка. — Написи в таких місцях просто так не з’являються. Це ж не шкільна дошка, під якою з крейдою стоїть учень. Є там привид, і кінець розмові!

— Ось лише ми Олені Дмитрівні про це говорити не будемо, — обережно порадила Діанка. — Про духів-привидів та написи на стіні. Вона все ж математик, ще не так зрозуміє!

— Правильно, — підтримав дівчинку Данилко. — Маємо придумати просте і логічне пояснення. Що пишемо реферат з історії, і…

— Ми зараз вивчаємо історію стародавнього світу, — нагадав Семко. — Египтяни, піраміди, мумії… До чого тут пан Мріїн?

— А що, як ми скажемо правду? — запропонувала Діана. — Тільки без містики. Ось, мовляв, прочитали «Історію Мрії», поговорили з паном Ковальським, дізналися, хто ви, Олено Дмитрівно, зацікавилися… Не варто брехати — у математички на вигадки нюх! Завжди знає, хто не вивчив тему, бо хворів, а хто полінувався!

— Точно, — від щирого серця підхопив Миколка, який не дуже любив математику, а тому особливо часто відчував на собі прояви інтуїції пані Олени у вигляді незадовільних оцінок. — У неї, мабуть, цей… катар?..

— Радар, — посміхнувся Данилко. — Отже, домовилися. Поговоримо з нею завтра після уроків. Який у нас там останній урок, до речі?

— Математика, — і собі всміхнулася Діанка.

Глава 7

Олена Дмитрівна, почувши, про що саме з нею хочуть поговорити четверо невгамовних школярів, особливого ентузіазму не виказала, хоча й помітно розхвилювалася. Навіщось зняла окуляри, склала їх, потримала в руці, потім знову начепила на носа і спитала з ледь помітним тремтінням у голосі:

— Нащо це вам, га, шановні?

— Ми історією цікавимося, — миттю відгукнувся Миколка. — Місцевою. Ну, ось і вирішили дізнатися більше…

Хлопчик збентежено замовк. Суворий погляд учительки не віщував нічого доброго.

— Наскільки мені відомо, Маковію, з історії в тебе й без того суцільні «відмінно». Краще алгебру підтягни, і не забивай собі голову дурницями. Що було, те минулося.

— Це не дурниці, Олено Дмитрівно, — заступився за друга Данилко. — Це — наша історія. І ваша також. Ви ж, напевно, знаєте чимало про свого діда.

— Те ж, що й ви усі, — знизала плечима вчителька. — У нас в родині не афішували наявність предка-капіталіста. Часи не ті були. Я про те, ким був мій дід, лише в тридцять років довідалася.

— І ваш тато вам нічого не розповідав? — сплеснула руками Діанка.

— Мій тато помер, коли мені виповнилося два роки. У сорок сьомому, після війни. Мамі він, звісно, дещо розповідав, але небагато. Він сам утратив батька в сім років. Поневірявся по сиротинцях, потім повернувся сюди, до Мрії, одружився тут, воював на фронті й помер від ран уже після війни. Тож як джерело інформації я навряд чи зможу вам прислужитися.

— Олено Дмитрівно, — долучився до бесіди Семко, — в книзі Устима Ковальського «Історія Мрії» згадується якась реліквія роду Мріїних. А про неї ви щось чули?

Учителька раптом засміялася — дзвінко й молодо, зовсім по-дівчачому.

— Он воно що… Знову скарби шукаєте?

Усі четверо дружно, мов по команді, почервоніли. Пошуки скарбів, що несподівано завершилися викриттям банди грабіжників, були їхньою третьою і, як любив повторювати Миколка, «першою випадковою» справою.

Діти щосили намагалися не розголошувати обставин знайдення вкраденої в інкасаторів виручки, та якимось дуже загадковим чином (бо пан Маковій-старший, котрий теж брав участь в розплутуванні цієї справи, клявся-божився, що він не мовив нікому ані словечка, та ще й підлеглих настрахав, аби ті ні пари з уст) буквально наступного дня про це почало пліткувати все їхнє містечко. Особливо з дітей чомусь кпили вчителі. Звісно, по-доброму — та все ж… Історик не менше місяця кожен свій урок починав з питання, як там скарби підступного козака Чорнорота, чи ще не знайдені. Географічка щоразу просила дітлахів відшукати для шкільних потреб старовинний глобус, на якому всі місця, де лежать скарби, позначені жирними хрестиками. А вчителька хімії зажадала діамантів для шкільної колекції мінералів. І лише Олена Дмитрівна ніколи не кепкувала з малих. Узагалі не порушувала цю тему. Аж до сьогодні.

— Ні, — нарешті заперечив Семко. — Просто нам цікаво, що це за реліквія, де вона поділася… Це ж інтригує, погодьтеся!

— Важко сказати, — вчителька замислилася. — Ця інтрига вартувала життя моєму дідові. А про книгу з тих пір ніхто нічого не чув. Не бачив її. Жодних слідів. Як у воду впала. Може, так воно й сталося, до речі. Тим… більшовикам нічого не вартувало її в болото викинути. Релігійна книга, як тоді казали, опіум для народу…