Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ми не пішли до села, бо я брав участь у його пограбуванні два роки тому. Мене можуть упізнати. Я був таким самим, як інші розбійники, я приносив людям страждання, руйнував родини, топтав їхнє мирне щастя. Тепер я мрію розшукати своїх рідних, але як я дивитимуся їм у вічі?

— Ти не винен, тебе так виховали, але ж тепер ти — інший, — спробував заспокоїти Пашка Денис, та юнак мовчки кивнув, підвівся і пішов геть.

Зранку він повернувся і більше не говорив про своє життя, і жодним словом не згадував минулої ночі. Мовчав і Денис. Макс також принишк. Хтозна, чи чув він щось із нічної розмови, чи просто відчував спільний настрій, але навіть не озивався з торби.

Гори стали вищими, вже було видно білі снігові шапки на вершинах. Похолоднішало так, що вже не допомагали зігрітися вночі ні ковдри, ні вогнища. А природа навколо просто зачаровувала своєю красою: сосни схиляли лапаті блакитно-зелені гілки, інші дерева вражали буйним різнобарв’ям листя.

Однієї ночі, дивлячись із лісової галявини на хатки, залиті білим місячним сяйвом, Денис відчув таку тугу за рідною домівкою, що йому здалося — серце не витримає болю. До цього часу він не знав такого відчуття, а тепер тяжко зітхав, прихилившись до дерева, і думав про Новий Рік і про Різдво, про рідних, уявляв їх усміхненими, радісними, думав, чи правда, що коли він повернеться, то потрапить у ту ж хвилину чи, принаймні годину, коли вирушив у цю непередбачувану мандрівку. А що, коли він повернеться вже зовсім іншою людиною і в душі більше не буде тим маленьким хлопчаком, яким його звикли сприймати рідні? «У мене було б ще декілька років дитинства, та у таких випробуваннях подорослішати недовго. А я не хочу бути серйозним і нудним, як більшість дорослих, мені лише одинадцять!» — подумав Денис і тяжко зітхнув. Згори почувся знайомий голос:

— Я також нестерпно хочу додому і все частіше уві сні бачу своє повернення. Мама й тато обіймають мене, в домі свято, однокласники поприходили, я почуваюся щасливим, ми сміємося разом з безлічі анекдотів та кумедних шкільних історій. Але згодом я розумію, що мене вже ніхто не помічає, всі спілкуються так, ніби мене й немає поруч. І тоді я хочу щось сказати, та виходить лише нявкання. І з жахом розумію, що я знову — не людина. Мама здивовано озирається у мій бік і вигукує: «Звідки тут чорний кіт? Це погана прикмета!» І всі підхоплюються з місць і женуть мене геть з моєї квартири, нацьковують на мене собак, а я втікаю і не можу пояснити, що я — це я.

Денис підняв голову, Макс сидів над ним на гілці.

— Напевне, тобі ще тяжче, ніж мені. Ти пробач, друже, що ми умовили тебе брати участь у цій пригоді, — мовив Денис.

— Я сам винен! Ніхто мене не примушував, рішення було моє.

Друзі згадали своє шкільне життя, згадали, як весело грались у дворі й нишком лазили через паркан до приватного саду, куди вхід був заборонений. Згадали футбол, мамині пироги і ще багато всього, до чого так хотілося повернутися і що раніше здавалося звичайним, буденним.

А тим часом щодня ставало все зимніше, і коли ще одну ніч довелося спати просто неба, вранці всі прокинулися змерзлі й нездорові.

— Ну все, урвався терпець! Треба хоча б теплий одяг десь узяти! — прошепотів Денис, бо втратив голос і не здатен був говорити гучно.

Оскільки Пашко не квапився з відповіддю, Макс промовив:

— Маємо три варіанти: випросити в когось, як проходитимемо повз людське житло, вкрасти або купити.

Пашко відповів:

— Красти я не збираюся, навіть не сподівайтесь, а щоб купити, у нас вже немає грошей. І харчі закінчуються, треба буде за щось їх придбати. Так що нічого не залишається, треба затриматися десь, аби заробити на їжу та одяг.

— І багато треба працювати, щоб на все це заробити? — сумно поцікавився Макс.

— Не переймайся! Котів на роботу не беруть, — роздратовано прохрипів Денис.

— Ти ж знаєш, що я не роботи боюся, — обурився Максим. — Хіба тобі байдуже, як скоро ми досягнемо нашої мети?

— А ти взагалі розумієш, яка вона, та мета, куди ми йдемо і навіщо? — Денис, хоч мав досить спокійну вдачу, нарешті не витримав і з розпачем і злістю зашепотів, звертаючись до Пашка: — Де воно, твоє Біле Королівство? Ми вже кілька тижнів до нього йдемо. А коли його досягнемо, тоді що? Невже воно відповість на всі наші запитання: де знайти Марічку і як її звільнити, і куди цигани повезли Іринку, і де наші амулети, які повернуть нас додому?

— Тобі не вистачає терпіння, — відповів Пашко. — Раніше жодному з вас, напевне, не доводилося потрапляти у справжні неприємності.

— Чому ж? — заперечив Денис. — Мене колись часто били старші хлопці, а потім я подружився з Максимом, а він — найкращий у своїй групі з бойового гопака… А ще одного разу мене мало не вигнали зі школи, батьків викликали. Була там історія. Одначе все те зараз здається мені дрібницями у порівнянні з халепою, до якої ми втрапили.

Денис раптом подумав, що то були беззмістовні балачки, адже змінити щось вони не могли. Все, що лишалося, — йти. І згодом гори стали знову пологими, потім зменшилися до пагорбів, і ось перед мандрівниками розгорнувся степ. Вітер колисав пожовклі трави, і ними йшли хвилі, неначе морем.