Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Гей, Пашко, ти бачив коли-небудь море? — запитав Максим.

— Ні, не доводилося.

— Тобі обов’язково слід побачити його. Щойно з’явиться можливість, все облиш і їдь до моря. Це така краса!

Юнак нічого не відповів. А можливо, мовчання і було відповіддю.

Ну ось нарешті село! А край села — стара корчма. Жаль, грошей вистачило лише на шматок хліба. А їсти хотілося, з припасів майже нічого не залишилось.

— Розділіть на двох, я не голодний, — промовив Макс, щоб супутники не витрачали на нього і без того малий сніданок. — Я тепер раз поїм — і надовго вистачає. Скільки там котові треба!

Він не хотів зізнаватися, що вже почав полювати на мишей і спіймав двох цієї ночі в степу. Сидячи за порожнім столом, голодний, бо один шматочок хліба мало зарадив, Денис зітхнув:

— Уявляєте, зараз з’являється якийсь добрий незнайомець і пригощає нас сніданком, а потім ми б швидко знайшли роботу! На ситий шлунок будь-яка справа швидше робиться.

Він лише мріяв і не думав, що таке насправді може статися, а от Макс зацікавився відразу, щойно побачив чоловіка, який стрімко зайшов до корчми. Обличчя його, рожеве чи то від вранішнього холоду, чи від швидкої ходи, осяювала особлива посмішка. Така буває лише у хвилини справжнього щастя.

— Їжі й вина — всім присутнім! За мій рахунок! — гукнув він до корчмаря, тоді поглянув у зал, де за столиками всі загомоніли, почувши таку щедру пропозицію, й оголосив із сяючими очима: — Син у мене народився!

Денис зрадів, здавалося, більше за всіх інших:

— Ви бачите? Світ не без добрих людей! Це ж треба! Хто б міг подумати!

Пашко здивовано поглянув на хлопця. Однак промовчав.

А після смачного снідання підійшов до корчмаря і неголосно запитав, чи не знайдеться тут якоїсь роботи. Той підозріло поглянув на молодого мандрівника. Посмішка сповзла з його гладкого обличчя, очі звузилися і стали схожими на дві щілинки:

— Тут немає роботи!

Хлопець кілька секунд не відводив погляду, ніби демонструючи недовіру або чекання на продовження розмови, тоді кивнув головою і вже збирався йти геть, коли корчмар додав:

— Зайдіть до власника крамниці. Це тут недалеко, великий будинок за червоними ворітьми.

Пашко подякував, вийшов із корчми, відв’язав коня і, подавши йому хліба, промовив:

— Зачекай трохи, Вороне, розживемося для тебе вівса.

А як відійшли від корчми, звернувся до супутників:

— Є там робота. Нас не хотіли брати. Напевне, остерігаються мати справу з незнайомцями.

— А чому ти так вирішив? — запитав Денис.

— Коли ми приїхали, молодик на подвір’ї дрова рубав. Я його запитав, чи не може хтось коня доглянути, а він відповів, що конюх у місто переїхав, а нового ніяк не можуть знайти. Село невелике, кожен своїми справами займається, до того ж, заробітки тут малі.

Хлопці наблизилися до червоних воріт, зайшли на подвір’я. Люди тут, здавалося, ніколи не зупинялись. Біля хати чоловіки будували лазню, жінки несли овочі з городу, годували худобу, і взагалі, робітників було тут чимало, як на одне господарство.

— Гей, чоловіче, нам потрібен господар! — гукнув Пашко до одного з будівельників, що саме проходив неподалік, несучи на плечах дошки.

— А навіщо він вам? — непривітно озвався той.

— Роботу шукаємо. Ми мандруємо на північ, потрібні їжа та одяг теплий. Корчмар порадив нам сюди навідатися.

— То, кажеш, ви — мандрівники… Ну то господар в отому сарайчику, зайдіть, побалакайте з ним, — чоловік кивнув на невисоку будівлю, що стояла осторонь від інших.

Хлопці перезирнулись і подалися у вказаному напрямку. Денис забарився біля входу в сарай, та робітник промовив до нього:

— Там господар, за перегородкою, заходь, чого на подвір’ї стовбичити?

Денис ступив до будівлі, Макс нишком вистрибнув з торби і придивився до всього своїми котячими очима. Щось йому тут не сподобалося, чуття підказувало, що в сараї не знайдеться жодної живої душі. А ось і Пашко вже прямував до виходу.

— Немає там нікого. Ледве роздивився в цій темряві. Думав, може, господар на сіні спить, або глухуватий і не почув мене, та, схоже, з нас тут вирішили покепкувати.

Хлопці ступили до дверей, та не встигли вийти, бо той самий робітник підскочив до виходу, розмахуючи смолоскипом. Навколо зібралося ще декілька чоловіків і всі чомусь із вогнем.

— Так, мандрівники, ніяких зайвих рухів, якщо не хочете підсмажитися, — гаркнув хтось.

— Скидайте з себе одяг. Валізу — додолу. І без фокусів! — додав інший.

— Нас що, хочуть пограбувати? — безпорадно поглянув Денис на Пашка і звернувся до натовпу зі смолоскипами: — У нас немає чого забрати. Що може коштувати це лахміття?

Та на нього дивилися похмурі обличчя, без натяку на співчуття в очах.

— Чого ви хочете? — твердим голосом гучно запитав Пашко.

— Перевірити вас, хлопці. Якщо ви звичайні люди, вибачайте, відпустимо вас із миром, та коли ні,