Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— А! То ми просто постійно йдемо на північ! Як я сам відразу не здогадався?

Оскільки на це питання нарешті з’явилася відповідь, Макс і Денис уже менше нервували щодо напрямку їхніх мандрів. Поки мали сили — їхали або йшли, ведучи коня на вузді, іноді зупинялися у тавернах чи заїжджих дворах, а то й ночували просто неба.

Вони вже дісталися гір — невисоких із зеленими схилами. Там, біля стрімкої веселої річечки розкинулося невеличке село.

— О! Нам пощастило, впевнений, що там нас нагодують і пустять переночувати. Хай хоч у клуні! — зрадів Денис.

— Ми туди не підемо, ночуватимемо десь тут, — повідомив Пашко тоном, який виключав можливість заперечень.

— А чому так? — засумував хлопчик.

— Повернемося до яру, там можна буде розпалити багаття, аби зігрітися.

Заледве чи це можна було вважати за відповідь, та іншої не було.

Він стояв на пагорбі і дивився вниз, на маленьке село, звідки долинали мотиви баяна та переливчасті співи.

Немов спис просвистів у повітрі і вдарив у груди, з болем, із невимовною тугою прийшли до Пашка спогади. Він побачив усміхнені обличчя батька й матері, і сам був із ними, малий. Побравшись за руки, вони витанцьовували навколо воза, а на возі сиділа десятирічна сестричка у віночку з яскравих квітів і плескала в долоні. Потім батько підхопив сестричку на руки і вони всі разом закружляли довкола вогнища. То було якесь свято. Згадуючи ті хвилини радості, Пашко не помічав, як його обличчям блукала посмішка, пом’якшуючи похмуру недитячу зморшку між бровами.

Потім він згадав, як прибіг з лану і побачив метушню, почув плач і гучні крики. Деякі будинки горіли. Батько зустрів його край села і схвильовано наказав чимдуж мчати у ліс і пересидіти ніч у пустій норі, що вони вдвох знайшли навесні, а зранку, ховаючись по чагарниках, пробратись у місто, до дядька. Та не дійшов він навіть до нори, його спіймали на околиці лісу.

Наступний спогад — землянка, де, розвалившись у кріслі, молодий кремезний чоловік у шкіряному одязі палив сигару і, мружачись, роздивлявся п’ятирічного Пашка.

— Я хочу додому, — промовив хлопчик.

— Не вийде, малий. Варвари напали на твоє село. Ти один врятувався. Та й то завдячуй нам, вони б і тебе знайшли, коли б не ми. Житимеш із нами. Станеш справжнім розбійником. Я навчу тебе полювати і битися різною зброєю. Залишайся, не пожалкуєш.

— Я не хочу бути розбійником. Розбійники лихі.

— Хто тобі таке сказав? — удавано здивувався чоловік у кріслі. — То лише у казках, а в житті розбійник — це ліпший друг чесних людей і ворог злих і жадібних. Утямив?

— Я хочу додому, — повторив хлопчик, стримуючись, щоб не заплакати. Батько вчив його, що плакати чоловікам не личить.

Розбійникові, напевне, набридло розмовляти з дитиною і він махнув рукою, аби малого вивели з землянки.

Пашко намагався втекти кілька разів, але за ним пильно стежили. Так він і залишився, звик і про все забув.

А тепер спогади заповнили свідомість хлопця, він упав на коліна і, закривши обличчя долонями, схлипував. Згодом Пашко підвівся і побрів до яру, де залишив спати своїх супутників. Раптом він почув, як хруснула гілка десь попереду. Хтось ховався в чагарнику. Юнак у кілька стрибків наздогнав того, хто намагався втекти. Це виявився Денис.

— Ти що, вистежував мене? — гнівно запитав Пашко.

— Ні, я просто… — почав виправдовуватися хлопчик і замовк, опустивши очі.

— Що просто? Доказуй!

— Боявся, що ти покинеш нас тут, — ледь чутно промовив Денис і почервонів. Пашко засміявся трохи знервовано, тоді наказав Денисові йти спати, пообіцяв, що незабаром прийде до місця їхньої ночівлі. Хлопчик невпевнено ступив два кроки до яру, але повернувся і рішуче заговорив до Пашка:

— Коли у тебе горе, просто необхідно поговорити з другом. Неможливо все тримати в собі.

— Йди спати! Щоб я не бачив тебе! І якщо хоч раз іще спробуєш стежити за мною, попереджаю, шлях додому, чи куди там тобі треба, шукатимеш сам.

Денис похнюпився і пішов до вогнища, більше вже не озираючись.

Минуло півгодини, він лежав на сосняку і марно намагався заснути, коли прийшов і сів поруч Пашко.

— Я розповім тобі все, якщо хочеш. Насправді у мене не було друга вже багато років, я не звик відкривати душу.

Коли сталася та бійка з работоргівцями, одного зі старших розбійників вбили. Але перед смертю він вирішив, напевне, покаятись і розповів мені про те, як я потрапив до кола злодіїв. Вони пограбували і спалили наше село, батьків моїх продали у рабство, а сестричку завезли у ліс і там покинули. Вона не могла ходити через хворобу і її не можна було продати. Я був малим і не бачив, хто напав на село, вони легко обдурили мене. Звинуватили у злодіянні варварів, переконали мене, що нікого живого не залишилось, змусили приєднатися до їхнього товариства. Я жив там стільки років, вважаючи розбійників за товаришів, братів.

Пашко підвівся і наблизився до вогнища, присів біля нього, так сидів деякий час нерухомо, а потім, не озираючись, промовив: