Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ну добре, часу обмаль для розмірковувань, — зітхнув розбійник, узяв клітку і прив’язав її до сідла свого коня.

— Стривай, а куди ми поїдемо? — схаменувся Максим. — Потрібно знайти наші медальйони!

— Тут їх немає. Отаман кудись їх відвіз. Потім про це поговоримо, — відповів юний розбійник. Він допоміг Денисові залізти на коня, потім сам скочив у сідло.

Вони помчали спочатку шляхом, потім просто крізь лісові хащі, згодом — через лан, проїхали декілька селищ і врешті-решт зупинились у корчмі, далеко від великих шляхів.

Сидячи за широким дубовим столом, наші втікачі чекали, коли їм принесуть поїсти.

— Нарешті ми там, де нас не знайдуть, — заговорив юний розбійник, — то давай хоч познайомимося. Тебе як звати?

— Денис.

— Мене можеш називати Пашком.

— Про всяк випадок нагадую, що моє ім’я — Макс, — почулося з клітки. Розбійник знервовано озирнувся і прошепотів:

— Знаєш, Максе, в людних місцях ліпше мовчи. Як хто почує, що ти вмієш розмовляти, неприємностей нам не уникнути.

— Я згоден, але за умови, що ви знімете врешті-решт цей замок. Набридло сидіти в клітці, неначе я тварина. Навряд чи тепер мені подобатимуться зоопарки. Ненавиджу ґрати.

Пашко ледве витримав цю промову і звернувся до Дениса:

— Ну давай сюди клітку, — поставив її біля себе і відчинив за мить без ключа.

Шкутильгаючи, чорне кошеня вибралося на лавку.

— Ох, зовсім інша справа, хоч однак усе тіло болить!

— Він колись замовкне? — не витримав Пашко. Денис здвигнув плечима, а кіт вмостився поруч із другом, сердито поглядаючи на розбійника (схоже, вже колишнього).

Після вечері Пашко підійшов до хазяїна корчми і попросився на нічліг. З’ясувалося, що на другому поверсі є кілька невеликих кімнат. Усі вони були досить недорогі і, відповідно, не надто привабливі, зі старими дешевими меблями і облупленою фарбою на стінах. Проте відсутність простору і зручності не налякали ні хлопців, ані кота, яким після тривалого шляху будь-яке ліжко здавалося майже розкішшю. Спочатку всіх зморив сон, та протягом ночі кожен з утікачів по кілька разів прокидався і тривожно прислухався до скрипу підлоги за дверима та до інших звуків. Незрозуміла тривога ніби наповнювала кімнату й коридори. Напевне, небезпека була удаваною, бо коли почало розвиднятися, моторошне відчуття зникло, і Денис із Максом заснули нарешті міцним сном.

Коли Денис прокинувся, він побачив, що Пашка у кімнаті немає, а Макс сидить на підвіконні і вилизує лапи, наче звичайнісіньке кошеня. Макс помітив, що Денис здивовано спостерігає за ним, і прокоментував:

— Оскільки на теперішньому етапі я — кіт, то й інстинкти у мене котячі. Не залишатися ж мені брудним врешті-решт.

Прийшов Пашко. Він був у селянському полотняному одязі, приніс такі ж сорочку й штани Денисові і подав йому торбину:

— Перевдягайся, вже час вирушати. Кота — в торбу, і дивися, щоб він не висовувався і не базікав.

— Я перепрошую, але ти не міг би звертатися до мене особисто? — обурився Максим.

— Ну вибачай! Не звик я з котами спілкуватися.

— Я не кіт! — він і забув, що мить тому казав другові.

— Ким би ти не був насправді, я бачу те, що бачу, і мене дратують твої пусті балачки. Чекаю вас на подвір’ї, — з цими словами Пашко вийшов з кімнати.

Дорогою Денис поцікавився:

— Скажи мені, Паш, а чому ти врятував нас?

Хлопець, вочевидь, не хотів розмовляти про це, він спохмурнів і відповів лишень:

— Коли я був малим, то також потрапив у біду, і нікому було допомогти мені. Може, й ти колись врятуєш когось.

Денисові кортіло дізнатися ще багато про що, отже, він не вгавав:

— А куди ми поїдемо? Ми ж маємо знайти наші медальйони.

— Ти знаєш, де їх шукати?

— Ні, але…

— Тоді нам по дорозі.

— Вибач, я не зрозумів.

— Ми їдемо до Білого Королівства. Лише там можна знайти всі відповіді. Або майже всі. Мені це також потрібно. У мене є свої питання.

Так вони і мандрували. Біля кожного розпуття Пашко зупиняв коня і уважно оглядав навколишній пейзаж, особливо звертав увагу на дерева.

— А нам ще далеко їхати? — на третій день не витримав Максим.

— Звідки мені знати? — відповів колишній розбійник.

— Ти що, ніколи там не був? — здивувалися його супутники.

— А що, мав би?

— Та ні, нічого, — мовив Макс, вважаючи доречним на цьому припинити розмову і почекати, що ж буде далі. Та Денис не мав терпцю:

— А звідки ти знаєш дорогу до Королівства, якщо ти там не бував?

— Я її не знаю, але знайду. Є одне правило: завжди йти туди, де сніг.

— Але ж тут немає снігу!

— Тут немає, а там — буде, — вказав кудись у далину Пашко.