В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

ставали надмірні гріхи, до яких зараховували зраду рідної землі, роду, вбивство, зґвалтування, крадіжку та ін. Відомо, що для архаїчної людини простір ділився надвоє: „своє“ (освоєне, облагороджене, безпечне, вона там жила) і „чуже“ (незвідане, вороже, що приховує небезпеку, звідти виходили всі загрози й приходили всі біди). Виселення за межі свого простору (що вважалося найжорстокішим покаранням, архаїчною „вищою мірою“) автоматично перетворювало людину на ізгоя, позбавляло права членства в племені, робило не таким, як усі. Виселений ставав чужинцем для своїх. Тобто — ворогом…

Слово „вовкулака“ складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака „волосся, шкура“ і має спільнослов'янське походження. Цей факт відображають багато слов'янських мов (природно, демонструючи закономірні фонетичні видозміни): рос. волколак, укр. вовкулака, білор. ваукалак, польск. wilkołak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звідки грец. βρουκόλακας, βρυκόλακας і рум. pricolic). Гіпотетичне ст. — слов. влъкодлакъ.

Вовкулаки „існують“ у віруваннях усіх індоєвропейських народів. У Європі (зокрема і в Україні) вовкулацтво відоме з найдавніших часів. Про нього свідчить ще Геродот. Історик розповідає про неврів — плем'я, місцем мешкання якого слугували верхів'я Дніпра (V ст. до н. е.). Представники цього племені, використовуючи чари, у певний час мали здатність перевтілюватися на вовків, а з вовків — знову ставати людьми.

А південні слов'яни вірили, що такими перевертнями можуть ставати діти, народжені від зв'язку жінки з вовкулакою…»

3

Лисиця під'їжджав до супермаркету «Новус» на проспекті Палладіна. Тут мав зустрітися з Дариною Санжак — подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колір і держномер. Дівчина описала себе: зріст трохи вищий за середній, струнка, білі штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме ліворуч входу з великим пакетом «Новус».

В’їхавши до зони паркування, згадав орієнтири: зріст, стрункість, колір одягу й волосся. Місце — ліворуч. І — великий зелений кульок. Усе сходилось в одній точці. Сумнівів не було: ця точка — і є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрібну машину. Але — безрезультатно. Потрібна допомога.

Припаркувався на першому ж ліпшому місці й кинувся до дівчини.

— Богдан Лисиця, — відрекомендувався підбігши. І обдав відкритістю й надійністю: — Можна допомогти?

— Дуже приємно, — звільняючись від ноші, проспівала дівчина, — Дарина.

— Ну й тоннаж ви тягаєте, — вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. — Більше немає кому?

— У-у, — мотнула головою. — Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама — в Калинівці. Брат — на заробітках у Португалії. Оля…

Це слово лягло останнім мазком у картину разючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча… це майже те саме.

— А я вас візьму та й відвезу додому, — бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.

— А вам це не складно? — запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.

— Ну що ви, — зрадів, — навіть приємно.

— Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?

— У найзагальніших рисах, — щиро зізнався. — До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?

— Угу, — спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.

Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi «ASX» уже вибиралася на проспект Палладіна.

— Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? — почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.

— Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до «Рудих Фурій» взяли. А мене ні…

Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. 1 знову пережити не таке вже й далеке минуле.

Увімкнув музику.

— «Sexy, sexy lover…» — завів у динаміках Томас Андерс.

— О, — різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, — це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла…

Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.

— Одного разу, після виступу «Рудих Фурій» у нічному клубі «Відірвись», Олі вручили візитку. Тільки з ім'ям та прізвищем. Ну — і номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обов'язково. Бо…

Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. 1 дівчина продовжила:

— У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А