В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

всього лиш — від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість — завтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертілося в них…

— Що ж ти чудиш, неандертальцю, — вирвалося в Лисиці, коли водій «Інфініті» підрізав «ASX». Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. — Вибачте…

— Десь близько чотирьох років тому, — продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, — Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча… Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й він цілком ще зберігав форму… Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури…

Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителів». Представників «вищого світу». Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга… Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота…) і пішла з колективу. Природно, така пропозиція — як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала… Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер — одному Богу відомо…

Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це нарешті сталося.

— Наші стосунки трохи змінилися, — дивлячись уперед начебто «для галочки», але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. — Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все — закономірно. Інакше трапитися не могло.

Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:

— А ви не курите?

Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:

— На жаль, ні.

— Ну чому ж «на жаль»? — здивувалася Дарина. — Це однозначно на щастя;

— «На жаль» тому, — почав виправлятися, — що не можу пригостити вас сигаретою.

— А, дрібниці. Не зациклюйтесь, — відмахнулася. — Я от скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?

— Напевно, — тактовно відповів Лисиця.

— Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемо — й димимо, ніби паровози… Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі… Вона так хотіла дитину…

Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:

— А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?

Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.

— Так. Останнім часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно місяця з півтора тому. Може, трохи більше.

— І що ж такого могло відбутися в її житті?

— По-моєму, у неї з’явився коханець.

— А як же чоловік? — мимоволі вирвалось у професора.

Дарина подивилася так, немов Лисиця повідав про відкриття Америки. Професор усе відразу збагнув. Та дівчина вирішила пояснити:

— А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?

— Не знаю, — знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.

— Думаю, Оля закохалася, — пропустила незграбність Дарина.

— Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом — різке переродження… Добробут, гроші, успіх — речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає… сухозлітками.[3] Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання — порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?.. А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?

Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила: